Світлана Столяр ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ ДО ВЗАЄМОДІЇ З ДІТЬМИ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ В УМОВАХ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ

Світлана Столяр

ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ ДО ВЗАЄМОДІЇ З ДІТЬМИ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ В УМОВАХ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ

Стаття присвячена проблемі готовності учнів до реалізації інклюзивної освіти дітей з обмеженими можливостями здоров’я в умовах масової школи. Більшість не вважають таких людей повноцінними членами суспільства, найчастіше акцентуючи увагу на їх відмінностях, ніж на інтеграції рівних прав та можливостей. Представлені дані ілюструють обізнаність учнів з питань інклюзивної освіти, розглянуто рівень готовності школярів загальноосвітньої школи до взаємодії з однолітками з особливими освітніми потребами.

Ключові поняття: інклюзія, інклюзивна освіта, інклюзивне навчання, дитина с особливими освітніми потребами, психологічна готовність, готовність до взаємодії, толерантність. 

За даними ВОЗ, лише 20 % народжених дітей умовно вважаються здоровими, інші – або страждають дефектами психофізичного розвитку, або займають стан між здоров’ям і хворобою. Тривалий час основним інститутом виховання дітей з психофізичними вадами були спеціальні школи, орієнтовані на певний недолік. Однією із нових форм навчання дітей з особливими потребами є визнана у багатьох країнах світу інклюзивна освіта, яка забезпечує право кожної дитини навчатися в загальноосвітньому закладі із наданням їй усіх необхідних для цього умов [5, с.1].

Уведення в дію нового Закону України «Про освіту» закріплює практику надання дітям з особливими освітніми потребами «системи освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників», що є офіційним визначенням поняття «інклюзивне навчання». Прийняття цього законодавчого акту покладає на суспільство та державні органи значну відповідальність за долю всіх дітей, в тому числі й самого незахищеного прошарку суспільства – дітей з порушеннями розвитку, у тому числі з інвалідністю [12, с.5].

Введення інклюзивного виховання і навчання передбачає подолання низки стереотипів та необхідність розробки специфічних механізмів його впровадження. Спільне навчання дітей з інвалідністю та «звичайних» дітей неможливо без толерантного ставлення до особливостей іншої людини, без природного прийняття її, без готовності до створення з нею дружніх, партнерських відносин [5, с.1].

Проблеми організації навчання і виховання, психологічного супроводу та соціально-педагогічного патронату дітей з особливими освітніми потребами розглядаються з позиції психологічних, педагогічних, організаційно-методичних вимог щодо організації роботи з такими дітьми [12, с.5].

Одним із важливих шляхів розвитку особистості дітей з особливими освітніми потребами є створення умов для їхнього продуктивного інклюзивного навчання у складі звичайних класів.

Аналіз літературних джерел показав відсутність сталої концепції інклюзивної освіти в Україні. Однак, чисельні наукові доробки учених і практиків свідчать про активний пошук шляхів розв’язання даної проблеми.

Протягом останнього десятиліття провідні вітчизняні науковці, зокрема, В. Бондар [1], В. Засенко [4], І. Іванова [6], А. Колупаєва [10] та інші присвячують свої праці дослідженням проблеми залучення дітей з особливими потребами до навчання в загальноосвітніх навчальних закладах, їх реабілітації та соціалізації до суспільних норм та участі батьків в міждисциплінарній команді фахівців [8, с.180].

Різні аспекти даного питання знайшли відображення у наукових працях відомих українських та зарубіжних вчених. Так, С. Миронова, О. Олійник займалися питаннями супроводу дитини з вадами розвитку у дошкільних навчальних закладах загального типу. О. Єкжанова, О. Резнікова приділяли особливу увагу інтеграції дітей з інвалідністю у соціум. Д. Деппелер, Т. Лорман розробили концепцію «цілісної освіти», зосередивши увагу на обґрунтуванні та впровадженні інклюзивних принципів у навчально-виховне середовище загальноосвітньої школи. У наукових працях обґрунтовано принципи роботи з дітьми з особливими потребами та педагогами, які мають справу з цими дітьми. Втім, питання підготовки саме школярів до взаємодії з однолітками з інвалідністю розроблене недостатньо [13, с.176].

Таким чином, недостатнє вивчення проблеми, необхідність урахування досвіду зарубіжних вчених та практичних працівників у галузі освітньої інклюзії для вдосконалення освіти дітей та молоді з особливими потребами в Україні зумовлюють актуальність проблеми. Отже, мета статті полягає в обґрунтуванні необхідності підготовки школярів до взаємодії з однолітками з особливими освітніми потребами у загальноосвітніх навчальних закладах в умовах інклюзивного освітнього простору.

Інклюзивна освіта (від англ. іnclusion – включення) – система освітніх послуг, яка створює можливості навчання всіх без винятку дітей, у тому числі дітей з психофізичними вадами, в загальноосвітньому навчальному закладі за місцем проживання, адаптуючи навчальне середовище до потреб дитини. Головною метою інклюзивного навчання і виховання є створення умов для особистісного розвитку, творчої самореалізації та утвердження людської гідності дітей з особливими потребами [9].

Поняття «діти з особливими потребами» у широкому розумінні охоплює всіх дітей, чиї потреби у вихованні, навчанні, побуті та ін. відрізняються від потреб більшості однолітків; це діти, для яких звичайні умови, що пропонує сучасність, виявляються недостатніми або непридатними для повноцінного розвитку та нормального життя. У такому сенсі, до означеної категорії можна віднести дітей з інвалідністю, обдарованих дітей, а, також, будь-яку дитину, що у певний час опинилась у складних життєвих обставинах. У більш вузькому розумінні, дітьми з особливими потребами найчастіше називають дітей з особливостями/порушеннями психофізичного розвитку. І, хоча, з цього приводу наукові дискусії продовжуються, головним залишається те, що це в першу чергу – дитина, а потім вже слідують доповнення, які мають її характеризувати [13, с.176-177].

Перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні у сім’ї, ці діти деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам. У них формується специфічне ставлення до себе та оточення, відбувається боротьба: хвороба й особистість, хвороба й інтелект, хвороба й емоції, хвороба й оточення. Нерідко виникає невротичний стан, патологічний розвиток особистості. Найчастіше постає проблема замкнутості у собі, у своєму внутрішньому світі, акцентування уваги на власних проблемах та безпорадності. Вони не отримують необхідних знань, умінь та навичок, що сприятимуть саморозвитку, самореалізації, мають низький рівень соціалізації та соціальної адаптації, не вміють спілкуватися з однолітками [7, с.28].

Інклюзія – процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті. Інакше кажучи, інклюзія, даючи можливість кожному члену суспільства зробити свій вибір з усіх аспектів повсякденного життя, дає змогу кожній людині повноправно брати участь у житті суспільства згідно з її бажанням.

В основі інклюзивного навчання лежить право на освіту, проголошене Організацією Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини в 1948 р. Принцип інклюзивної освіти викладено в Саламанкській декларації, прийнятій і схваленій у 1994 р. 92 країнами світу. Так, у цьому документі вказано: «Звичайні школи повинні приймати всіх дітей незалежно від їх фізичного, інтелектуального, емоційного, соціального, лінгвістичного або іншого стану та створювати їм умови на основі педагогічних методів, орієнтованих насамперед на потреби дітей» [7, с.65].

Таким чином, очевидним виявляється те, що всі діти мають рівні права, і діти з особливими потребами не є виключенням. Теперішній час в Україні характеризується поступовим зверненням уваги держави і суспільства на реалізацію одного з основних прав дитини – права на освіту, а, отже, необхідність включення у загальну систему освіти всіх дітей, незалежно від будь-яких характеристик. Це передбачає створення такої системи, при якій «особливі» діти не відділяються від інших, тобто виховуються та навчаються за місцем проживання або за бажанням, отримують рівні можливості у навчанні та соціальному житті [13, с.177].

Для України інклюзивна освіта – педагогічна інновація, що перебуває на стадії впровадження, а тому натрапляє на труднощі. Це і професійна непідготовленість вчителів масової школи до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами, архітектурна непристосованість шкільних приміщень, недоопрацьованість нормативно-правової бази, необхідність додаткового фінансування інклюзивних закладів освіти, академічна перевантаженість навчальних програм, які досить важко адаптувати до потреб дитини з фізичними вадами, негативне ставлення батьків інших дітей, – все це значно утруднює процес запровадження інклюзивного навчання [8, с.66].

Втім, інклюзивні процеси в Україні поступово розпочинаються, відкриваються інклюзивні класи, школи. А, отже, з’являється необхідність у підготовці вчителів, учнів, а, також, самих дітей з особливими потребами до соціальної взаємодії.

Як відомо, діти, формуючи своє ставлення до інших людей і до світу взагалі, орієнтуються насамперед на позицію, яку демонструють дорослі. Від позитивного ставлення педагога до процесу інклюзії прямо залежить успішність даного процесу.

А. Де Боер наводить дані досліджень серед педагогів звичайних шкіл – більшість з них негативно або нейтрально ставляться до інклюзивної освіти. Жодне з двадцяти шести досліджень не показали абсолютно позитивного результату [2].

На думку Н. Грозної, «досвід впровадження інклюзивної освіти показує, що вчителі та інші фахівці не відразу починають відповідати тим професійним ролям, які потрібні для даної форми навчання. Фахівці відчувають страх: «Чи зможу я зробити це?» Вони бояться не впоратися і втратити роботу, бояться відповідальності, бояться ризикувати. Страх і невпевненість також пов’язані з тим, що фахівці бояться, що не будуть повністю контролювати те, що відбувається, що їм доведеться просити про допомогу учнів, батьків або педагогів, тим самим визнавши, що вони не мають відповідей на абсолютно всі питання... Інклюзія – це зміни. Зміни лякають всіх. Так влаштований наш організм. Але в даному випадку мова йде про права людини, і йти назустріч змінам ми повинні все одно. Зрозуміло, що в такий кризовий період людям потрібна підтримка. І все ж висновок, який був зроблений з перших кроків, такий: потрібно подивитися в обличчя страху й не відвести погляд; назвати його по імені та йти далі».

Слід особливо підкреслити, що непідготовлене (за відсутності кадрових ресурсів) масове впровадження ідеї інклюзії може призвести не до рівності прав, а до втрати дітьми можливості отримати адекватну освіту. Тому одним з перших кроків у реалізації включеної освіти має стати вивчення готовності педагогічних працівників загальноосвітніх закладів до впровадження інклюзії [3, с.5].

Інша сторона проблеми – готовність самих дітей з особливими потребами до інклюзивного навчання. На думку спеціалістів, означена готовність прямо залежить від батьків та інших учасників навчального процесу. Серед останніх й однолітки дітей з особливими потребами. На жаль, у науковій літературі цьому питанню присвячено небагато уваги, втім, звичайні школярі, виявляються зовсім не підготовленими до взаємодії з «особливими» однолітками [13, с.178]. Дитина з особливими потребами почуватиме себе комфортно, коли в школі ні однолітки, ні вчителі, ні будь-хто не будуть акцентувати увагу на її ваді, коли такий школяр буде повністю рівний з іншими [9].

Набутий українськими освітянами досвід вказує на певні труднощі впровадження й ефективної організації інклюзивного навчання в нашій державі Так, експерти та дослідники Європейської дослідницької асоціації (ERA), оцінюючи сучасний стан інклюзивної освіти в Україні, визначили основні проблеми та бар’єри, які перешкоджають та ускладнюють процес упровадження інклюзії. У переліку соціально-психологічних чинників названо проблему толерантності в школах, що проявляється в недостатності адекватного сприйняття дітей з особливими потребами однолітками [11, с.65].

За даними досліджень зарубіжних вчених, у випадках, коли інклюзивна освіта впроваджується в осередку дітей раннього віку, проблема неадекватного ставлення до «особливих» дітей має менш виражений характер, а іноді і зовсім відсутня. Діти звикають до оточення і сприймають його як належне. Певні відмінності у зовнішньому вигляді, мовленні, здібностях сприймаються саме як відмінності, а не як проблема. Зовсім по іншому виглядає картина, коли йдеться про школярів, які раніше не зустрічалися з дітьми з особливими потребами. Учні загальноосвітньої школи часто не мають уявлення про проблему інвалідності, побоюються дітей з вираженими вадами розвитку або навпаки сприймають їх несерйозно, глузують. Означена проблема зумовлюється багатьма факторами, серед яких соціально-психологічна неготовність дітей обох категорій до взаємодії, загальне ставлення суспільства і держави до людей з інвалідністю, відсутність зрозумілої інформації про особливості деяких людей тощо [13, с.178].

 З метою вивчення стану готовності школярів до взаємодії з однолітками з особливими потребами було проведене анкетування серед сорока учнів 8-10 класів Радомишльської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату де ще не впроваджено інклюзивну систему освіти. Серед завдань дослідження було з’ясування обізнаності учнів з питань інклюзивної освіти, ставлення підлітків до дітей з особливими освітніми потребами, готовність їх до навчання з такими дітьми. Анкета складалася з семи запитань, також учням було запропоновано назвати 10 асоціацій на слово-стимул «людина з інвалідністю».

На питання, яке було спрямоване на обізнаність учнів з поняттям «інклюзивна освіта» відповіді учнів розділилися наступним чином: 55% респондентів вважають, що це навчальний процес в який включені діти з вадами розвитку; 37,5% учнів невідомий такий термін, 7,5% вважають, що це домашня форма навчання. 40% опитаних учнів мають знайомих чи друзів з особливими освітніми потребами, тоді як 60% не мають досвіду взаємодії з такими людьми.

За результатами опитування, що стосувалося прав дітей з особливими освітніми потребами на освіту, з’ясувалося, що переважна більшість респондентів (62,5% ) вважають, що діти з особливими освітніми потребами мають здобувати освіту в звичайних закладах освіти, 25 % - в спеціалізованих школах, 5% вважають, що такі діти мають здобувати освіту вдома, також виявилося, що 7,5 % опитаних учнів вважають, що таким дітям освіта взагалі не потрібна. Отримані дані свідчать про те, що в свідомості дітей все ще існує установка на ізоляцію таких дітей, визнання їх рівних прав на освіту поряд зі здоровими дітьми.

Відповіді на запитання щодо почуттів, які викликають в опитаних учнів люди з інвалідністю, розподілилися наступним чином: в 80 % вони викликають жалість, сум, співчуття; 7,5% зазначили, що в них виникають нейтральні почуття; 2,5 % – дискомфорт; 10 % – приязнь, бажання допомогти.

На запитання, що стосувалося можливості навчання в одному класі звичайних дітей та дітей з особливими освітніми потребами позитивну відповідь надали 45 % підлітків, інші 25% заявили про неможливість спільного навчання без пояснень. 22,5% не можуть зробити вибір; 7,5 % вказали на можливість спільного навчання лише за умови, що іншого вибору в них не буде. Це може свідчити про те, що попри ззовні зовні позитивному, толерантному ставленні до людей з особливими потребами, внутрішня готовність до адекватного сприйняття відсутня, бажання взаємодіяти не досить сформоване.

Учням було поставлене питання, де вони могли назвати відомих їм людей з особливими потребами, які досягли значних успіхів в житті. 67,5% змогли навести приклади таких людей (учні вказували приклади спортсменів, знаменитостей).

Респондентам було запропоновано навести основні, на їх думку, труднощі спільного навчання здорових дітей з та дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітній школі. На це питання дали відповідь лише п’ятнадцять учнів, основними труднощами вони вважають неможливість переміщення таких дітей, долання шляху до школи, їх хворобу, знущання, непорозуміння з боку однокласників, труднощі в засвоєнні навчальної програми, бар’єри в спілкуванні, неконтрольованість рухів та емоцій.

Все це свідчить про те, що, незважаючи на обізнаність серед підлітків щодо прав дітей з особливими потребами, деякі з них залишаються «умовними». Велика частина дітей не допускають можливості навчання учнів з особливими освітніми потребами в загальноосвітніх навчальних закладах, більша половина учнів не може дати чітку позитивну відповідь щодо можливості навчання в одному класі з такими дітьми.

На нашу думку, у процесі підготовки школярів до взаємодії з однолітками з особливими потребами, необхідно поглибити їхні знання щодо сутності проблем інвалідності, проблеми дискримінації та сегрегації, і довести необхідність безумовного дотримання прав людини [11, с.66].

Отже, актуальність розробленого питання не викликає сумнівів, адже інклюзивне навчання на сьогодні є єдиним механізмом дотримання прав дитини, зокрема, дитини з інвалідністю на гідну освіту. Процеси інклюзії сприятимуть формування позитивного образу людей з обмеженими можливостями, переходу від ізоляції їх до повного включення, дадуть змогу втілити одну з головних демократичних ідей – всі діти є цінними й активними членами суспільства. Дитина з особливими потребами почуватиме себе комфортно, коли в школі ні однолітки, ні вчителі, ні будь-хто не будуть акцентувати увагу на її ваді, коли такий школяр буде повністю рівний з іншими. Цей процес буде успішним лише за готовності всіх учасників навчально-виховного до взаємодії з такими дітьми. Окрім підготовки вчителів до навчання «особливої» дитини, необхідно підготувати і дітей, у тому числі, і дітей з інвалідністю.

Отримані результати дослідження показали досить низький рівень готовності учнів до взаємодії з однолітками з особливими потребами, тому у подальшому, вважаємо доцільним пошук шляхів розв’язання цієї проблеми через роботу , спрямовану на профілактику стигматизації й дискримінації в шкільному оточенні, сприяння вихованню дружнього та неупередженого ставлення до дитини з особливими освітніми потребами та формування якісного нового утворення – бажання взаємодіяти.

Список використаних джерел та літератури

1. Бондар Т. І. Створення інклюзивного освітнього середовища в системі вищої освіти України. URL:

http://seanewdim.com/uploads/3/2/1/3/3213611/bondar_t.i._developing_the_inclusive_setting_in_higher_education_institutions_in_ukraine.pdf

2.  Де Боэр А. Отношение к инклюзии учителей начальной общеобразовательной школы: обзор литературы / Де Боэр А., Пийл С.- Дж., Миннаэрт А. // Международный журнал инклюзивного образования. – 2011. Вып. 15, № 3. С. 331–353.

3.   Вознюк О. М. Готовність педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти до запровадження інклюзивної освіти. URL: http:// imso.zippo.net.ua/wp-content/uploads/2017/12/12_voznyuk.pdf

4.   Засенко В. В. Рівний доступ до якісної освіти дітей з особливими потребами //Кроки до демократичної освіти. 2002. №1. С. 34.

5.  Зброєва Н. Б. Готовність педагога до інклюзивної освіти. (До постановки питання) // Наукові записки [Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя]. Сер. : Психолого-педагогічні науки. 2012. № 7.

6.  Іванова О. Психолого-педагогічний супровід дітей із психофізичними порушеннями // Психолог. 2013. № 23. С. 35–37.

7.  Інвалідність та суспільство : навч. посіб. / Л. Байда, О. Красюкова-Енс, В. Азін та ін.; за заг. ред. Л. Байди, О. Красюкової-Енс. К. : Київський університет. 2011. 188 с.

8.  Інклюзивна освіта: досвід і перспективи :монографія/ Колектив авторів; відп. ред. Г.В. Давиденко. – Вінниця. 2016. 242 с.

9.  Коврігіна Л. М. Організація інклюзивного навчання для дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітніх навчальних закладах. URL: http://imso.zippo.net.ua/wp-content/uploads/2017/08/2017_7_29_Організація-інклюзивного-навчання.pdf

10. Колупаєва А. Інклюзивна освіта як модель соціального устрою // Дефектологія. 2009. № 4. С. 3–4.

11.   Лапа В.М. Навчання дітей з особливими потребами: короткий огляд понять. URL: 

http:// www.pj.kherson.ua/file/2017/psychology_04/ukr/part_2/13.pdf

12. Психологічний супровід інклюзивної освіти : [метод. рек] / автор. кол.за заг. ред. А. Г. Обухівська. Київ : УНМЦ практичної психології і соціальної роботи. 2017. 92 с. 

13. Соловйова Т.Г. Підготовка школярів до взаємодії з однолітками з особливими потребами // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія : Соціально-педагогічна. 2016. Вип. 26. С. 174–184.