Марина Ковальова СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ДО ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
Марина Ковальова
СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ДО
ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
У статті на основі аналізу наукової літератури
досліджується актуальне питання в сучасній освіті – впровадження інклюзивного
навчання. А саме розглядається ідея утворення такого навчання в
професійно-технічних навчальних закладах та особливості організації освітнього
процесу ПТНЗ для соціалізації дітей такої категорії в суспільство. У статті
висвітлено чинники, умови та особливості освіти для дітей з особливими
потребами та обґрунтовано важливість впровадження даного нововведення.
Ключові слова: інклюзивне
навчання, інтеграція, діти з обмеженими можливостями, правова основа інклюзії,
дискримінація, соціалізація, адаптація.
Сьогодні в Україні з кожним роком збільшується
кількість дітей з особливими потребами. Причини зростання дітей даної категорії
– це вживання алкоголю, наркотиків тютюнових виробів; високий рівень
екологічної небезпеки, низький рівень медичного обслуговування. Молоді люди з обмеженими можливостями стикаються
зі значними труднощами, пов’язаними із адаптацією в суспільстві,
самовизначенням та самореалізацією. Внаслідок захворювання чи певної вади у
дітей цієї категорії виникають проблеми із самооцінкою, розвивається комплекс
неповноцінності. Таким дітям досить важко пристосуватися до суспільства, в
якому вони живуть.
Зі сторони державних органів розроблено
досить розширену систему нормативно-правових документів, які гарантують
дітям-інвалідам забезпечення на повноцінне життя. Але основне для них це
відчувати зі сторони здорових людей підтримку та розуміння, не бути ізгоями в
суспільстві та бути впевненими у завтрашньому дні.
Тривалий час основним інститутом
виховання дітей з обмеженими можливостями були та залишаються спеціалізовані
школи, які мали та мають певні недоліки, головними серед яких є проблеми
здобуття подальшої освіти та адаптації у соціумі здорових людей [8,
с. 6].
Інтегрування дітей з особливими
освітніми потребами у суспільство ускладнює непідготовленість соціуму до їх
сприйняття. Спостерігаються непоодинокі випадки, коли дітям з інвалідністю
відмовляють у прийнятті до навчального закладу через упереджене ставлення до
них керівників навчальних закладів. З іншого боку, до дітей з особливими
освітніми потребами часто виявляють надмірну турботливість, що відповідно до
європейських стандартів не є рівністю умов. Водночас залишається низьким рівень
поінформованості суспільства про інклюзивну систему освіти.
Теоретико-методологічні засади
інклюзивного навчання складають праці сучасних українських науковців і методистів,
зокрема А.Колупаєвої, Л.Гречко, В.Засенка, Т.Сак, В.Тарасун, О.Таранченко,
В.Синьова, В.Бондаря, В.Тищенка, Л.Яценюк, Л.Савчук, Н.Назарової, О.Ямбург,
С.Митник, С.Альохіної, М.Алексєєвої, Є.Агафонової, О.Денисової, Л.Журавльова,
В.Поникарової, О.Леханової, О.Хохліної, А.Шевцова, В.Зарецького, М.Гордона,
О.Суворова, О.Кутепової, А.Шеманова, Н.Попової та ін. Проте, не зважаючи на значний
інтерес дослідників до проблем інклюзивного навчання, багато питань залишаються
невирішеними [4, с. 202].
З огляду на вищезазначене основною
метою даної статті є проаналізувати зміст поняття «діти з особливими потребами»,
дослідити шляхи інтеграції дітей з особливими потребами у ПТНЗ та особливості
роботи педагогічного колективу з даною категорією підлітків.
Люди з особливими потребами тривалий
час залишалися і залишаються найбільш незахищеними та ізольованими від соціуму.
Відкрите обговорення проблем цієї групи було замовчуваним і непопулярним.
Дороговказом для XXI ст. є життєва
стратегія, зафіксована у Конвенції про права дитини і спрямована на те, як
допомогти дитині з особливими потребами вести повноцінне і достойне життя в
умовах, що забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і
полегшують її активну участь у житті суспільства [14, с.3].
В Україні працює, навчається,
виховується 60 тис. дітей з психофізичними вадами. Економічна і екологічна
криза в Україні є причиною збільшення кількості дітей з відхиленнями
генетичного походження. 2,5% дітей народжуються з вродженими вадами розвитку
або спадковою патологією. Оскільки спадкові відмінності передаються нащадкам,
кожне наступне покоління отримує схильність до тих хвороб, які є в їхніх
батьків, плюс нові зміни, викликані подальшим ушкодженням генетичного апарату,
вкрай несприятливими зовнішніми факторами.
Саме тому за останні три роки дитяча
захворюваність, яка нерідко призводить до інвалідності, зросла на 20%. Нині
нараховується 141,1 тис дітей-інвалідів [9, с.37].
Загалом діти в системі освіти
поділяються на категорії, відповідні до історично сформованих типів закладів.
Зокрема основні категорії - це: діти з затримкою психічного розвитку (ЗПР), розумово
відсталі (РВ) з детальнішим розділенням за важкістю, а також сліпі і слабозорі,
глухі і слабочуючі, з вадами мови, діти з фізичними вадами, з них часом окремо
виділяють дітей з ДЦП та наслідками поліомієлітів (останнє – анахронізм). Є ще
діти з комбінованими вадами і деякі інші. Впадає в око штучність,
механістичність такого поділу [13, с. 4].
Поняття «діти з особливими освітніми
потребами», широко охоплює всіх учнів, чиї освітні проблеми виходять за межі
загальноприйнятої норми. Воно стосується дітей з особливостями психофізичного
розвитку, обдарованих дітей та дітей із соціально вразливих груп (наприклад,
вихованців дитячих будинків тощо). Загальноприйнятий термін «діти з особливими
освітніми потребами» робить наголос на необхідності забезпечення додаткової
підтримки в навчанні дітей, які мають певні особливості розвитку. Вочевидь,
прийнятним є визначення, за яким до дітей з особливими потребами відносять
дітей-інвалідів, дітей з незначними порушеннями здоров’я, соціальними
проблемами та обдарованих дітей [6, с.36].
Широке вживання терміну «діти з особливими
потребами» було вперше вжито в Саламанкській декларації, опублікованій у 1994 р.
Тут подано його основне визначення «особливі потреби». Воно стосується всіх
дітей і молодих людей, чиї потреби залежать від різної фізичної чи розумової
недостатності або труднощів, пов’язаних з навчанням [10,
с.12].
В Україні немає єдиної офіційної
термінології для характеристики дітей з особливими освітніми потребами. В
основних законах України про освіту зустрічаються такі терміни, як «діти, які
потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку» та «особи, які мають
вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових
навчальних закладах», «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями
розвитку», «діти з обмеженими можливостями здоров’я» тощо. Усі ці терміни
співвідносяться з медичною суспільно‐соціальною моделлю [10,
с.13].
Проте, вперше було визнано у
міжнародних документах, що діти з інвалідністю – це в першу чергу соціальна
проблема, а отже це проблема прав людини [1, с.1].
Об’єктивною передумовою для виявлення
неповторної особистості кожної людини є створення рівних для всіх членів
суспільства можливостей розвитку. Тому важлива проблема соціалізації та
реабілітації дітей з особливими освітніми потребами. Соціалізація – це
формування соціальної активності, збагачення духовної культури [11,
с.32].
Удосконалення шляхів соціалізації дітей
з обмеженими функціональними можливостями є однією з головних педагогічних
завдань. Сприйнятливість особистості до виховних впливів забезпечується
наявністю достатнього рівня розвитку її свідомості, почуттів, характеру та
навичок поведінки. Беручи до уваги зазначене вище, основним завданням виховання
молоді визначаємо такі: формування відповідних знань, переконань, світогляду,
волі та моральних почуттів.
Людина розвивається у взаємодії та під
впливом довкілля, тобто засвоює та відтворює культурні цінності і соціальні
норми, що і є результатом її соціалізації, а також саморозвитку та
самореалізації в тому оточенні, в якому вона перебуває [2,
с.26].
Освіта дитини з обмеженими можливостями
має бути спрямована на облаштування її в соціокультурному просторі і повинна
допомогти дитині в самоіндентифікації, самовизначенні, самореалізації з
урахуванням її індивідуальності.
Потрібно зазначити, що на сьогодні
найбільше виникає запитань соціалізації та адаптації дітей з особливими
потребами в освіті. Тому одним з найактуальніших питань сьогоднішньої системи
освіти є інтеграція дітей з обмеженими функціональними можливостями та
особливими потребами у єдиному освітньому просторі. У зв’язку з цим постало
важливе питання запровадження інклюзивного навчання, формування нової філософії
державної політики щодо дітей з особливими освітніми потребами, вдосконалення і
розвиток нормативно-правової бази відповідно до міжнародних договорів у сфері
прав людини.
Відповідно до Концепції розвитку
інклюзивної освіти основними завданнями, крім запровадження інноваційних
моделей навчання, особливу увагу потрібно приділяти соціалізації учнів з
особливими потребами через виховну діяльність. Формування освітньо-розвивального
середовища для дітей з особливими освітніми потребами шляхом забезпечення
психолого-педагогічного, медико-соціального супроводу [7].
Інклюзивна освіта включає підвищення
ступеня участі учнів у позанавчальній діяльності та одночасне зниження рівня
ізольованості частини учнів [3,
с.8].
Учнівський вік (16-22 роки) належить до
такого періоду, де роль соціальних чинників зростає, а навчально-професійна
діяльність якісно змінюється і стає творчо-перетворювальною. З погляду вікового
розвитку цей час характеризується кризою, особливо властивою перехідним
періодам. З одного боку, це вікова криза, з іншого – перехідна, яка посилюється
за рахунок виникнення нової проблеми – адаптації учнівської молоді до навчання
у ПТНЗ, а особливо учнів з обмеженими можливостями.
Психологічна адаптація – це перебудова
форм поведінки, діяльності особистості відповідно до нових умов і вимог
соціального середовища. Серед головних труднощів дітей з обмеженими
можливостями у період адаптації можна виділити:
• негативні переживання, зумовлені
виходом зі шкільного колективу;
• невизначена мотивація вибору
професії, недостатня психологічна готовність до неї;
• відсутність навичок самостійної
роботи, невміння конспектувати, працювати з науковою літературою, словниками,
каталогами;
• невміння здійснювати психологічну
саморегуляцію поведінки і діяльності, що посилюється відсутністю щоденного
контролю з боку педагогів;
• пошук оптимального режиму праці та
відпочинку в нових умовах, налагодження побуту і самообслуговування, особливо
при переході від домашніх умов до умов гуртожитку.
Адаптація до навчання учнів з
обмеженими можливостями – це індивідуальний процес, який залежить від
особливостей дитини та характеру її нозології і який повинен відбуватися під
контролем класного керівника та майстра виробничого навчання.
За дослідженнями та спостереженнями, до
учнів, що важко адаптуються, належать, як правило:
• учні з відхиленнями в
інтелектуальній, комунікативній, мотиваційній або емоційній сферах;
• учні, які мають хронічні хвороби,
через які змушені пропускати багато уроків;
• учні, в яких порушена саморегуляція
поведінки.
Ми, дорослі, вміємо розмежовувати
сімейні негаразди, особисті клопоти і роботу, щоб це не впливало на
продуктивність нашої праці, а учням це зробити набагато складніше. Вони
переживають низку як внутрішньоособистісних, так і міжособистісних конфліктів.
Вони вже й не діти, але ще й не дорослі, тому дуже часто поводяться неприродно.
Їм дуже важко, бо вони не знають, до якої категорії себе віднести. Вони важко
звикають до нового статусу «учень ПТНЗ», нового графіка роботи, умов
проживання, оточення, відчувають труднощі в пошуку нових друзів [5, с.83-84].
Здійснення виховної діяльності щодо
таких дітей в професійно-технічному навчальному закладі має проходити
відповідно до певної низки принципів, до яких входять:
1.урахування
вікових, психологічних й індивідуальних особливостей дитини;
2.комплексності
методів психологічного впливу;
3.активного
залучення соціального оточення до участі у виховній діяльності;
4.опори
на різні рівні організації психічних процесів;
5.урахування
обсягу і ступеня різноманітності матеріалу;
6.врахування
емоційної складності матеріалу.
Виховна робота
повинна бути спрямована на якісне перетворення різних функцій, а також на
розвиток різних здібностей дитини. Для здійснення виховних впливів необхідні
створення і реалізація певної моделі (системи) виховання: загальної, типової,
індивідуальної. Загальна система виховання – система умов оптимального вікового
розвитку особистості в цілому – передбачає розширення, поглиблення, уточнення
уявлень дитини про навколишній світ, про людей, суспільні події, про зв’язки і
відносини між ними; використання різних видів діяльності для розвитку мислення,
що аналізує сприйняття, спостережливості тощо; такий характер проведення
занять, що щадить, враховує стан здоров’я (особливо в дітей, які пережили
посттравматичний стрес, які перебувають у несприятливих умовах розвитку).
Необхідно оптимально розподіляти навантаження упродовж заняття, дня, тижня,
року, вести контроль та облік стану дитини [6, с.84].
Тобто можна сказати,
що це проведення в групі, де навчаються діти з такої категорії,
загально-групових виховних заходів, позакласних заходів, де будуть задіяні всі
учні. Таким чином, відбувається соціалізація дитини, набуття соціального
досвіду, вміння колективного спілкування.
Типова модель
виховання базується на організації практичних дій на різних основах. Спрямована
на оволодіння різними компонентами дій і поетапне формування різних дій.
Індивідуальна модель виховання містить у собі визначення індивідуальної характеристики
психічного розвитку дитини, її інтересів; виявлення ведучих видів діяльності,
особливостей функціонування мислення,’ визначення рівня розвитку різних дій;
складання програми індивідуального розвитку з опорою на більш сформовані
сторони, дії ведучої системи для здійснення переносу отриманих знань у нові
види діяльності та сфери життя.
З досвіду роботи з
такими дітьми, можна сказати, що в Головинському вищому професійному училищі
діють різного роду гуртки та секції, де крім здорових учнів задіяні діти з
особливими освітніми потребами. Варто зазначити, що дана категорія дітей є
досить талановита. Вони займаються в драматичному гуртку, добре співають,
малюють. Це дає можливість їм краще адаптуватись, показати, що вони є рівними з
іншими учнями ПТНЗ.
Успіх такої роботи
залежить від низки методичних вимог, до яких відносяться:
1. чітко сформулювати основну мету
виховної роботи;
2.виділити коло завдань, які повинні
конкретизувати основну мету;
3.визначити зміст заходів, враховуючи
структуру дефекту та індивідуально‐психічні
особливості дитини, розвиток провідного виду діяльності;
4.визначити форму роботи з дитиною
(групова, сімейна, індивідуальна);
5.підібрати відповідні методи й техніки
із врахуванням вікових, інтелектуальних та фізичних можливостей дитини.
Саме з врахуванням
даних вимог виховна діяльність в училищі буде сприяти успішній соціалізації
дітей з особливими освітніми потребами [10, с.69].
Одну з головних ролей
в успішній соціалізації учнів з особливими потребами відіграє психологічна
служба училища, психолого-педагогічний супровід соціального педагога та
практичного психолога.
Психологічній-педагогічний
супровід – це галузь і спосіб діяльності психологічної служби, які призначені
для сприяння людині та суспільству у вирішенні широкого кола проблем,
породжених життям людини у соціумі.
Визначають два шляхи
реалізації психологічного супроводу учнів у ПТНЗ:
- виявлення
закономірностей творчого потенціалу особистості у рамках комплексної програми з
урахуванням її вікових особливостей;
- створення умов
(загальні, навчальні, розвивальні та виховні принципи; освітні технології
тощо)для розвитку цього задоволення потенціалу.
Для ефективного
психологічного супроводу учнів з обмеженими можливостями потрібна кропітка
робота, яка включає в себе певні напрями.
По-перше,
діагностика. Вона дає можливість отримати необхідну інформацію про особистість
учня, його розвиток, потенціальні можливості, потреби, життєві цінності.
Накопичений досвід діагностичного підходу до організації навчально-виховного
процесу допомагає розв’язанню актуальних педагогічних проблем.
По-друге,
прогностика, яка дає можливість перебудувати освітнє середовище, спроектувати
зміст і напрямки індивідуальної навчальної траєкторії та розвитку учня,
створити сприятливі умови для задоволення освітніх і розвивальних потреб учнів,
а також їх самопізнання та самореалізації, що тісно пов’язані з навчальною
діяльністю. На основі усвідомлення особистістю себе як суспільної істоти та суб’єкта
діяльності формуються її прагнення, тобто визначення формуються рівня своїх
досягнень у системі соціально прийнятних цінностей. Цей процес супроводжується
різноманітними емоціями: задоволенням і незадоволення собою, почуттям успіху й
неуспіху тощо.
Практичні заходи:
•Річне планування
роботи з урахуванням системи роботи з дітьми з особливими потребами;
•Розробка
індивідуальної соціально-психологічної картки учня;
•Розробка програм
превентивної, корекційно-відновлювальної та розвивальної роботи з дітьми з
особливими потребами, з учнівськими колективами, педагогами та батьками;
По-третє, превентивна
та розвивальна робота як конкретна допомога, що супроводжується психологічною
підтримкою учнів у процесі взаємодії з освітнім середовищем.
•консультаційна
робота для учнів, викладачів, майстрів в/н;
•проведення
тренінгових занять для учнів, в групах яких навчаються учні з особливими
потребами: «Дивись на нас, як на рівних»; виховний захід для учнів «Принцип
толерантності».
•тренінгові заняття
та години спілкування для педагогів та батьків.
По-четверте, це
корекція, яка дає змогу надавати допомогу учням з особливими потребами, з метою
сприяння адаптації до нових умов навчання, зменшення проявів тривожності та
агресивності, підвищення самооцінки, впевненості в своїх силах.
Корекційна робота з
учнями з особливими потребами:
• Тренінг корекції
тривожності у дітей з особливими потребами;
• Тренінг упевненого
поводження;
• Тренінг на тему:
«Бути впевненим - це здорово»;
• Тренінгове заняття
на тему: «Моя самооцінка»;
• Програма занять ―Я
інший, а не гірший, і маю право бути собою;
• Програма проведення
тренінгу особистісного розвитку та виховання учнів з особливими потребами.
По-п’яте, це
консультативна та просвітницька робота.
Індивідуальна та
групова робота із учнями, спрямована на:
• вирішення
психологічних проблем та набуття необхідних навичок;
• ефективну адаптацію
до умов навчання.
Завдання
психологічної служби – допомогти налагодити взаємодію дитини з особливими
потребами з усіма учасниками навчально-виховного процесу. Це цілісна
діяльність, командна взаємодія (викладачів, майстрів в/н, батьків, практичного
психолога, медпрацівника), створити такі соціально-педагогічні умови, які
сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягнення ним своїх цілей,
реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити
атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за
таких умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо [11,
с.8-10].
Для успішного процесу
адаптації учнів з обмеженими можливостями в першу чергу необхідно формувати
розуміння, підтримку і толерантне ставлення до таких дітей. Для цього важливо
залучати обидві категорії учнів до участі у загальних заходах, гуртках,
тренінгових заняттях. Така підтримка базується на тому, щоб допомогти дитині
відчути свою потрібність.
Отже, безболісна
адаптація та соціалізація до умов перебування учня в училищі залежить від
кожного працівника, від усього педагогічного колективу, ритму, стилю, напрямку
роботи училища. Саме від того, як учень адаптується в перші місяці, залежатиме
його настрій, здоров’я, відпочинок. Успішний процес адаптації є запорукою
злагодженості та єдиного спрямування на добро, розуміння внутрішнього світу
учнів.
Список використаних джерел та
літератури
1.Граб С. О.
Інклюзивна освіта в міжнародному праві URL:
2.Ілляшенко Т.
Інтеграція дітей з особливими потребами в загальноосвітній заклад. //
Соціальний педагог. 2009. №5. С. 26-35.
3.Індекс інклюзії: професійно-технічний навчальний заклад: Навчально-методичний посібник / [кол. упорядників:
Пащенко О. В., Гриценок І. А., Софій Н. З., Найда Ю. М.]. К.: ТОВ Видавничий
дім «Плеяди». 2011. 92 с.
4.Ковригіна Л. М.
Формування готовності педагога до роботи з дітьми з особливими освітніми
потребами в інклюзивному класі / Л.М. Ковригіна // Ідеї гуманної педагогіки та сучасна
система інклюзивного навчання: зб. матер. Всеукр. науково-метод. конференції,
присвяченої 97-річчю від дня народження В.Сухомлинського, 29-30.09.2015 / уклад.
О. Е. Жосан. Кіровоград : Ексклюзив-систем. 2015. С. 202.
5.Колоб’юк О. О.
Адаптація до навчання осіб з особливими потребами. // Професійна освіта
інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних
закладах. Вип. 2(6). 2012. С. 82-85.
6.Колупаєва А. А.
Діти з особливими освітніми потребами та організація їх навчання. Видання
доповнене та перероблене: наук.-метод. посіб. К.: Видавнича група АТОПОЛ. 2011.
274 с.
7.
Концепція
розвитку інклюзивної освіти URL:
8.Красняков Є. Формування
та реалізація інклюзивної політики у сфері освіти дітей з особливими освітніми
потребами в Україні. // Віче. №6. 2013.
9.Мателега С. М.
Особливості психологічного супроводу учнів з особливими потребами. //
Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних
навчальних закладах. Вип. 2(6). 2012. С. 37-57.
10.Основи
інклюзивної освіти. Навчально‐методичний
посібник:/ [за заг. ред. А.А. Колупаєвої]. К: А. С. К.. 2012. 308 с.
11.Психологічний
супровід дітей з особливими освітніми потребами в закладах професійної освіти.
З досвіду роботи практичного психолога Рожко Ганни Володимирівни / [Укладач Г.В.
Рожко]. Миколаїв, 2011. 72 c.
12.Психологічний
супровід інклюзивного навчання в умовах ЗНЗ / [Укладач Ю.В. Юр’єва]. Миколаїв.
2012. 40 с.
13. Сварник М.
Інклюзивна освіта в Україні: попередній аналіз ситуації / Інклюзивна освіта.
Збірник матеріалів проекту. / М. Сварник. К. 2013. 14 с.
Коментарі
Дописати коментар