Ірина Бойко ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ: ІНКЛЮЗИВНИЙ АСПЕКТ

Ірина Бойко

ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ: ІНКЛЮЗИВНИЙ АСПЕКТ

Розглядаються концептуальні, правові, науково-практичні передумови рішення проблеми реалізації потенційних можливостей кожної дитини і сприяння процесу становлення її як активної особистості, що є умовою інтегрування України в європейський простір. Розкриваються основні поняття інклюзивної освіти, проблеми та умови реалізації.

Ключові слова: євроінтеграція, інклюзія, інклюзивна освіта, інклюзивне навчання, діти з особливими потребами.

Розвиток української державності, активна економічна, політична та освітня інтеграція в європейському просторі чи не найголовніше завдання на шляху демократизації нашої держави. На сьогодні в Україні існують досить широкі можливості для обміну освітнім досвідом, розвитку системи учбового волонтерства, запровадження спільних наукових і творчих навчальних проектів, що дозволяє нам говорити про розширення інтелектуальних та соціальних кордонів.  

Разом з тим, європейський досвід в системі освіти привносить і сприяє розвитку в Україні нових підходів в тих сферах, що раніше були практично закритими для обговорення. Мова йде про інклюзивну освіту дітей з особливими потребами. Саме європейські програми допомоги суспільства в реалізації потенційних можливостей кожної дитини і сприяння процесу становлення її як активної особистості, повноцінного члена власної країни, що повинен реалізувати себе в житті, стали для певною сходинкою, що допоможе інтегруватися в європейський простір. Тому науковий аналіз даної проблеми є актуальним для обговорення. І саме висвітлення теоретичних підходів до питання інклюзивної освіти ми визначаємо як мету нашої роботи.

Інклюзивна освіта в якості одного з підходів до освіти, зорієнтованого на розвиток, має на меті задоволення освітніх потреб усіх дітей, молоді й дорослих із наданням особливої уваги тим із них, хто виключений з освітнього процесу. Принцип інклюзивної освіти був затверджений на Саламанській всесвітній конференції з питань освіти для осіб з особливими потребами (ЮНЕСКО, 1994р.) і знову підтверджений на Дакарському всесвітньому освітньому форумі (2000 р.). ЮНЕСКО розглядає інклюзію як підхід, що «динамічно розвивається, полягає у позитивному ставленні до різноманітності учнів і в сприйнятті індивідуальних особливостей не як проблеми, а як можливості для збагачення процесу пізнання» [1, 2]. Тому рух у напрямі інклюзії – це не тільки технічна або організаційна зміна, але і своя філософія.

В основі інклюзивної освіти лежить право людини на освіту, проголошене у Всесвітній декларації прав людини в 1949 р. настільки ж важливим є право дитини не піддаватись дискримінації, що передбачено у статті 2 Конвенції про права дитини (ООН, 1989р.). Логічним наслідком цього є те, що всі діти мають право одержувати освіту в такій формі, яка не піддає їх дискримінації на основі розумових або фізичних особливостей [1, 2].

Приєднавшись до основних міжнародних договорів у сфері прав людини (Декларації ООН про права людини, Конвенцій ООН про права інвалідів, про права дитини), Україна взяла на себе зобов’язання щодо дотримання загальнолюдських прав, зокрема, щодо забезпечення права на освіту дітей з особливими освітніми потребами. Метою цих зобов’язань є реалізація державної політики щодо формування нової філософії ставлення до дітей з особливостями психофізичного розвитку, забезпечення їх конституційних прав і державних гарантій на здобуття якісної освіти, здійснення комплексної реабілітації таких дітей, набуття ними побутових та соціальних навичок, розвиток здібностей, втілення міжнародної практики щодо збільшення кількості загальноосвітніх закладів з інклюзивною освітою, готових до надання освітніх послуг дітям з особливими освітніми потребами.

В основі терміну «інклюзивна освіта» лежить соціальна модель розуміння інвалідності, яка трактує інвалідність, як поняття, яке еволюціонує, і є результатом взаємодії, яка відбувається між людьми, які мають порушення здоров’я, і бар’єрами, що існують у зовнішньому середовищі і яка заважає їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими. Соціальна модель розуміння інвалідності стала альтернативою медичній моделі розуміння інвалідності, яка в першу чергу була спрямована на корекцію розвитку осіб з особливостями психофізичного розвитку чи осіб з особливими потребами. В основу інклюзивної освіти покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію учнів, але в той же час створює відповідні умови для отримання якісної освіти для таких дітей. Інклюзивна освіта визнає, що всі діти можуть повноцінно навчатися, а їх відмінні особливості гідні поваги та є джерелом навчального досвіду для усіх учасників навчально-виховного процесу.

Інклюзивна освіта – це освітня технологія, яка передбачає навчання й виховання дітей з особливими потребами у звичайному навчально-виховному закладі, де створені відповідні умови для забезпечення максимальної ефективності навчального процесу.

Для України інклюзивна освіта є педагогічною інновацією і в той же час вимогою не лише часу, а й з моменту ратифікації Конвенції ООН про права інвалідів – одним із міжнародних зобов’язань держави.

Інклюзивне навчання – це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу. На Міжнародному консорціумі розвитку осіб з особливими потребами (1998р.) визначалося, що інклюзивна освіта:

·   визнає, що всі діти можуть навчатися;

· визнає та поважає відмінності у дітях: вік, стать, етнічну приналежність, мову, стан здоров’я, тощо;

· заохочує освітні структури, системи та програми відповідати потребам усіх дітей;

·    є частиною ширшої стратегії розвитку інклюзивного суспільства;

·    є динамічним процесом, що постійно розвивається;

·  не повинна залежати від величини навчального класу чи браку матеріальних ресурсів.

Зокрема, для концептуального розуміння інклюзії провідне значення мають чотири ключові елементи:

·   Інклюзія – це процес. Вона повинна розглядатися як постійний неперервний пошук якнайкращих способів реагування на людську різноманітність. Це – навчання тому, як жити, приймаючи всі відмінності, і вчитися, виходячи з цього. В такій ситуації відмінності розглядаються позитивніше – як стимули, що сприяють отриманню знань.

·    Інклюзія спрямована на виявлення і подолання бар’єрів. Тому вона включає накопичення, класифікацію й аналіз інформації з різних джерел з метою планування вдосконалень політики і практики.

·   Інклюзія покликана створити умови для присутності, участі та досягнень усіх учнів. У цьому контексті термін «присутність» означає місце навчання дітей і те, як часто вони його відвідують; термін «участь» описує якість отримання досвіду під час перебування там і тому вимагає врахування думок тих, хто навчається; і, зрештою, поняття «досягнення» стосується не лише результатів тестів чи екзаменів, а охоплює також результати навчання в межах усіх навчальних планів і програм.

·    Інклюзія акцентує увагу на тих групах дітей, для яких існує ризик маргіналізації, відчуження чи низької успішності. Це означає відповідальність проведення ретельного спостереження за тими групами, які статистикою найбільше відносяться до «групи ризику», і, за потреби, вживати заходів для забезпечення їхньої присутності, участі і досягнень у системі освіти [1, 2].

Інклюзія як принцип організації освіти є явищем соціально-педагогічного, а не виховного характеру. Відповідно інклюзія спрямована не на зміни або виправлення окремої дитини, а на адаптацію всього учбового і соціального середовища до можливостей даної дитини. Таким чином, метою інклюзії є всі діти та учні, а не окрема група. Оскільки всі люди, як правило, різняться своїми культурними, етнічними і соціальними коренями, а також своїми функціональними, інтелектуальними, руховими і адаптивними можливостями, тому умови життя і діяльності в суспільстві повинні бути влаштовані так, щоб вони були доступні для всіх, не дивлячись на відмінності [2, 3, 4].

Рух до інклюзії є поступовим і має ґрунтуватися на чітко сформульованих принципах, орієнтованих на розвиток усієї системи. Саме тому Міністерством освіти і науки в наказі про затвердження Концепції розвитку інклюзивного навчання на Україні (2010 р.) було визначено базові принципи розвитку інклюзивної освіти:

1. Науковість (розробка теоретико-методологічних основ інклюзивного навчання, програмно-методичного інструментарію, аналіз і моніторинг результатів впровадження інклюзивного навчання, оцінка ефективності технологій, що використовуються для досягнення позитивного результату, проведення незалежної експертизи).

2. Системність (забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітей з особливими освітніми потребами, наступності між рівнями освіти: рання допомога – дошкільна освіта – загальна середня освіта).

3. Варіативність, корекційна спрямованість (організація особистісно-орієнтованого навчального процесу у комплексі з корекційно-розвитковою роботою для задоволення соціально-освітніх потреб, створення умов для соціально-трудової реабілітації, інтеграції в суспільство дітей з порушеннями психофічного розвитку, у тому числі дітей-інвалідів).

4. Індивідуалізація (здійснення особистісно-орієнтованого, індивідуального, диференційованого підходу).

5. Соціальна відповідальність сім’ї (виховання, навчання і розвиток дитини; створення належних умов для розвитку її природних здібностей, участь у навчально-реабілітаційному процесі).

6. Міжвідомча інтеграція та соціальне партнерство (координація дій різних відомств, соціальних інституцій, служб з метою оптимізації процесу освітньої інтеграції дітей з особливими освітніми потребами).

Запровадження програми інклюзивної освіти повинно сприяти розвитку толерантності суспільства в цілому, особливо, якщо включення відбуватиметься починаючи з раннього дитинства і матиме неперервний характер. Адже досвід толерантності неможливо отримати теоретично, він набувається у безпосередній взаємодії з «особливими» людьми.

Звичайно, в існуючій на сьогодні моделі освіти, яка переважно орієнтується на навчання дітей з особливими потребами у спеціальних освітніх закладах, є свої плюси і мінуси. Головний плюс цієї моделі – якість освіти. Проте, на думку багатьох педагогів та психологів, мінус цієї моделі полягає в тому, що багато випускників спеціальних шкіл мають проблеми з інтеграцією в суспільство при переході із тепличних умов такої школи у великий світ. Цей світ, особливо в наші дні, часто виявляється менш гуманним і більш жорстоким, ніж ті умови, до яких дитина звикла у спеціалізованій школі.

Хоча інклюзивне навчання повною мірою не є альтернативою спеціальній освіті, проте воно значно розширює її можливості. Школи з інклюзивним навчанням мають працювати у тісному зв’язку із спеціальними загальноосвітніми навчальними закладами, використовуючи напрацьовані методики роботи з дітьми тієї чи іншої нозології, залучати до консультування спеціалістів із багаторічним досвідом роботи з такою категорією дітей. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває організація своєчасного системного психолого-педагогічного супроводу дітей з генетичними паталогіями.

Приведення системи освітньої роботи у відповідність до потреб сім’ї та змісту сучасних корекційно-освітніх послуг, обов’язкове включення батьків в процес навчання та виховання дитини може здійснюватися тільки в контексті спільної взаємодії педагогів, батьків, психологів, медичних працівників, а також різних державних інституцій, котрі опікуються долею таких дітей.

Узагальнюючи вище вказане, можна зробити висновок, що успішне запровадження інклюзивного навчання дітей з особливими потребами, потребує вирішення завдань на державному рівні: формування нової філософії державної політики щодо дітей з особливими освітніми потребами, удосконалення нормативно-правової бази у відповідності до міжнародних договорів у сфері прав людини, реалізації та поширення моделі інклюзивного навчання дітей у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах. Загалом, реалізація Концепції розвитку інклюзивного навчання потребує внесення змін до чинних нормативно-правових актів в частині впровадження інклюзивного навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітніх навчальних закладах [5; 6].

Список використаних джерел та літератури

1. Гери Банч Включающее образование. Как добиться успеха? Основные стратегические подходы к работе в интегративном классе. М. Изд-во МБА, 2008. 85 с.

2. Матеріали семінару «Розвиток інклюзивної освіти – включення дітей з синдромом Дауна в дошкільні освітні заклади». Київ, 2009. 136 с.

3. Програма Управління освіти Оболонського району «Педагогічний експеримент «Інклюзивна освіта дітей з синдромом Дауна в дошкільних навчальних закладах» Як організувати інноваційні соціальні послуги для дітей з особливими потребами. Моделі та документи. Рання інтеграція та інклюзивне навчання / О. О. Савченко, Г. В. Кукуруза, Ю. М. Швалб та ін. К.: ЛДЛ, 2007. 256 с.

4. Создание интегрированного сообщества. Вместе нам лучше. Часть вторая / Владимир. Транзит-Икс, 2003. 32 с.

5. Концепція розвитку інклюзивної освіти. URL:

https://mon.gov.ua/ua/npa/pro-zatverdzhennya-kontseptsii-rozvitku-inklyuzivnogo-navchannya

6. Правові аспекти Концепції розвитку інклюзивного навчання: Конституція України, закони України «Про дошкільну освіту», «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про охорону дитинства», Укази Президента України від 20. 03. 2008 № 244 «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні», від 18. 12. 2007 № 1228 «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями», постанова Кабінету Міністрів України від 29. 07. 2009 № 784 «Про затвердження плану заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009-2015 роки «Безбар’єрна Україна», розпорядження Кабінету Міністрів України від 03. 12. 2009 № 1482-р «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року»