Ольга Будішевська, Ірина Клименко, Ірина Семенишина ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Ольга Будішевська,

Ірина Клименко,

Ірина Семенишина

ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

У статті проведено аналіз стану інклюзивної освіти в Україні. Встановлено низку чинників, що перешкоджають впровадженню та розвитку інклюзивної освіти. Сформульовано комплекс взаємопов’язаних економічних та організаційних важелів макро-, мезо-, мікрорівнів, спрямованих на активізацію розвитку інклюзивної освіти в Україні.

Ключові слова: інклюзивна освіта, діти-інваліди, економічні та організаційні важелі впливу, активізація розвитку, готовність об’єктів та суб’єктів інклюзивної освіти до спільної взаємодії.

Постановка проблеми. Розвиток сучасного суспільства України і процеси інтеграції в європейську спільноту гостро ставлять питання забезпечення соціального захисту громадян країни, і особливо тих, хто потребує його найбільше, зокрема, це діти з особливими освітніми потребами. Актуальність проблеми інклюзивної освіти пов’язана насамперед, з тим що чисельність дітей, які потребують корекційного навчання, неухильно зростає. На сьогодні дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку, в Україні понад 1 млн., що становить 12 % від загальної чисельності дітей у країні. Тому пошук підходів до активізації розвитку інклюзивної освіти є важливим державним питанням.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Безперечно, починаючи з 90-х рр. ХХ ст., для пошуку шляхів розвитку інклюзивної освіти вітчизняними і зарубіжними науковцями робилося чимало. Цими проблемами займалися М. Малофєєв, В. Синьов, М. Шеремет, Л. Андрушко, В. Бондар, А. Колупаєва, Т. Євтухова, В. Ляшенко, І. Іванова, О. Савченко, М. Сварник, О. Столяренко, А. Шевчук та інші, які присвячували свої праці аналізу залученості дітей з особливими потребами до навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Наприклад, І. Іванова, Л. Борщевська та Л. Зіброва вказували на те, що, хоча сім’я є основним середовищем формування людини, вона не повинна бути єдиним агентом впливу, оскільки особлива дитина потребує спілкування з іншими членами суспільства і не повинна замикатися в домашньому оточенні. Важливим кроком пошуку шляхів розвитку інклюзивної освіти є дослідження про ставлення до інклюзивної освіти з боку повноправних дітей, батьків та викладачів. Вивчалися проблеми виокремлення основних груп дітей, які потребують створення специфічних умов для реабілітації та соціальної адаптації (І. Бех, В. Бондар, Т. Власова, Є. Мастюкова, В. Синьов, О. Хохліна, М. Шеремет, М. Ярмаченко); з’ясовувалися специфіка змісту, особливості навчання та підготовки до життя дітей з обмеженими можливостями (Т. Білоус, І. Дмитрієва, В. Золотоверх, І. Ванова, В. Липа, Л. Одинченко, В. Тарасун та ін.). Концептуальні підходи соціально-педагогічного інтегрування дітей і молоді з функціональними обмеженнями аналізувалися І. Івановою, А. Капською, І. Зверевою, Г. Лактіоновим, Л. Марченко. Р. Разом із тим, незважаючи на важливість і актуальність інклюзивної освіти, науковці констатують серйозні проблеми в її науковій розробці та практичній реалізації. Дані обставини визначили актуальність теми дослідження та необхідність пошуку економіко-організаційних важелів впливу на активізацію розвитку інклюзивної освіти в Україні.

Мета статті полягає в розкритті особливостей розвитку інклюзивної освіти в Україні та пошуку економіко-організаційних важелів його активізації.

Виклад основного матеріалу і результатів дослідження. Увага до проблем дітей з особливими освітніми потребами має суспільну значущість, що зумовила необхідність розробки цілеспрямованих дій для створення сприятливих умов інтеграції в систему сучасних суспільних відносин.

Кількість осіб із інвалідністю на сьогодні становить близько 6 % населення України, на початок року ця цифра складала 2 мільйони 600 тисяч осіб. Так, станом на початок цього року загальна чисельність осіб з інвалідністю в Україні становила 2 млн 600 тис. осіб, в тому числі понад 240 тис. осіб з інвалідністю 1-ї групи, понад 900 тис. осіб з інвалідністю 2-ї групи і понад 1,3 млн осіб 3-ї групи. Дітей з інвалідністю практично понад 156 тисяч. За останні п’ять років кількість дітей з інвалідністю зросла майже на 20 тис. осіб. При цьому у порівнянні з попереднім 2016-2017 навчальним роком на 53 % збільшилася кількість учнів в інклюзивних класах – з 2700 осіб до 4100 осіб. Також на 7 % збільшилася кількість учнів з особливими потребами, для яких навчально-виховний процес організовано у спеціальних класах загальноосвітніх шкіл за місцем проживання. На 22 % збільшилася мережа загальноосвітніх навчальних закладів для дітей зі складним порушенням розвитку, зокрема збільшилося число учнів в них. Якщо у 2015-2016 році таких закладів було 58, то у 2016-2017 році – 71.

Питання освіти дітей з особливими потребами в Україні регулюється законодавством про інвалідів, нормативними документами в цій сфері та між народними угодами з питань прав інвалідів. Законодавство України про загальну середню освіту базується на Конституції України [4; 141] та складається із Закону України «Про освіту» [2; 451].

Інклюзія (від Inclusion – включення) – процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті, і насамперед, що мають труднощі у фізичному розвитку.

Інклюзивне навчання – це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього навчального закладу.

Інклюзивна школа – це заклад освіти, який відкритий для навчання всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних чи інших особливостей [3].

Система спеціальної освіти в Україні має вертикально-горизонтальну структуру. Вертикальна структура базується на вікових особливостях учнів та рівнях загальноосвітніх програм. Горизонтальна структура враховує психофізіологічний розвиток дитини, особливості її пізнавальної діяльності і характер порушення.

Навчання та виховання дітей з порушеннями психофізичного розвитку здійснюється з урахуванням особливостей їхнього розвитку, використанням специфічних заходів та організаційних форм навчальної роботи, залежно від характеру розладу.

Навчання в цих класах допомагає дітям з особливими потребами адаптуватися до типових життєвих ситуацій, позбутися почуття ізольованості, відчуження, сприяє зникненню соціальних бар'єрів та інтеграції в соціум, вчить учнівський колектив спілкуватися та працювати разом, формує в них почуття відповідальності за товаришів, які потребують не лише допомоги, а, насамперед, – прийняття та визнання.

Інклюзивна освіта є підходом, який допомагає адаптувати освітню програму та навчальне середовище до потреб учнів, які відрізняються своїми навчальними можливостями.

Головною метою інклюзивного навчання є створення умов для особистісного розвитку дітей з особливими потребами [1;12].

Основні завдання інклюзивного навчання є:

1. Забезпечення прав дітей з особливими потребами на здобуття загальної середньої освіти в умовах загальноосвітніх навчальних закладів у комплексному поєднані з корекційно-реабілітаційними заходами.

2. Різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків і здібностей, формування інтересів і потреб.

3. Збереження і зміцнення морального і фізичного здоров'я вихованців.

4. Виховання в учнів любові до праці, здійснення їхньої допрофесійної підготовки, забезпечення умов для життєвого і професійного самовизначення.

5. Виховання школярів як культурної і моральної людини з етичним становлення до навколишнього світу і самої себе.

6. Надання у процесі навчання й виховання кваліфікованої психолого-медико-педагогічної допомоги з урахуванням стану здоров’я, особливостей психофізіологічного розвитку вихованців.

Перевагами інклюзивної освіти є:

для дітей з особливими освітніми потребами:

- завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей.

- ровесники відіграють роль моделей для дітей з особливими освітніми потребами.

- навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей.

- у дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті.

для інших дітей:

- діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей.

- діти вчаться налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них.

- діти вчаться поводитися нестандартно, бути винахідливими, а також співчувати іншим.

для педагогів та фахівців:

- учителі інклюзивних класів краще розуміють індивідуальні особливості учнів.

- учителі оволодівають різноманітними педагогічними методиками, що дає їм змогу ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності.

- спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) починають сприймати дітей більш цілісно, а також вчаться дивитися на життєві ситуації очима дітей.

Отже, ми бачимо що інклюзивна освіта є потрібною, як для діток які потребують допомогу, так і для звичайних учнів, педагогів та фахівців.

Аналіз сучасного стану і перспектив розвитку спеціальних (корекційних) освітніх закладів як традиційної форми навчання дітей із психофізичними порушеннями засвідчив низку перешкод у впровадженні інклюзивної освіти. Надзвичайно важливим є питання виховання суспільства щодо запровадження інклюзії. У контексті досліджуваної проблеми під готовністю об’єктів та суб’єктів інклюзивної освіти до спільної взаємодії розуміємо цілісне, особистісне утворення, яке складає сукупність соціальних, моральних, психологічних та професійних якостей, спрямованих на результативну діяльність щодо спільного навчання дітей із різним рівнем психофізичного розвитку.

Важливим чинником ефективної реалізації інклюзивної освіти є позитивне ставлення до спільної взаємодії вихованців із різним рівнем психофізичного розвитку, педагогічних та управлінських кадрів, батьків тощо. Зокрема, педагогам бракує інформаційно-методичних знань щодо психолого-педагогічного супроводу таких вихованців в умовах загальноосвітнього закладу.

Крім того, вони мають передусім формувати позитивне ставлення здорових вихованців до їхніх однолітків, які потребують корекції психофізичного розвитку, емпатію, прийоми адекватної взаємодії. Тому важливим аспектом в означеному контексті є обґрунтування конкретних методик і технологій спільної діяльності фахівців (педагогів, працівників управління освіти та соціального захисту), що працюють у закладах з інклюзивним навчанням як закономірного етапу розвитку національної системи освіти.

Оглянемо побіжно завдання, які стоять перед педагогом в умовах інклюзивної освіти. Створення особливого психологічного клімату в класі, в школі. Чи лиш від школи й класного колективу це залежить? Чи відповідне ставлення до інвалідів сьогодні у нашому соціумі? Учителю, як і школі, доведеться стати в авангарді подолання суспільних стереотипів та упереджень щодо дітей з особливими потребами, зі школи в цій справі починається зміна суспільних поглядів, ментальності та культури, а це завдання багатьох років, такі зміни відчутні тільки протягом кількох поколінь.

Практика інтегрованої та інклюзивної освіти показує, що її ефективність значною мірою залежить від ставлення батьків здорових дітей до цього питання. На сьогодні 54% опитаних педагогів переконані, що батьки класу негативно сприймуть спільне навчання своїх дітей із однокласниками, котрі мають порушення психофізичного розвитку. Третина опитаних керівників ВНЗ та п’ята частина студентів педагогічних вишів взагалі не сприймає ідеї інтегрованого та інклюзивного навчання. Багато хто з педагогів вважає, що розв’язати проблему можна шляхом створення в загальноосвітній школі спеціальних класів (55% керівників ВНЗ проти 20 % тих, хто вважає, що дітей з особливими потребами необхідно приймати в звичайні класи), наявності в школі посади педагога-дефектолога (72% керівників ДНЗ), наявності спецшкіл (35 % керівників ДНЗ, 22 % студентів). Переважна більшість педагогів визнає, що для роботи з дітьми з особливими потребами їм необхідно отримати додаткові знання з педагогіки та психології (92 %).

Важливу роль у формуванні готовності вихованців до інклюзивної освіти відіграє ставлення до означеного процесу батьків, які виховують дітей із психофізичними порушеннями, зокрема, їх моральна та психологічна готовність. Тому актуальною на часі і водночас складною є проблема нормалізації міжособистісних стосунків у родинах, які виховують школярів із психофізичними порушеннями. Адже загальновідомо, що успішність впровадження включення та соціалізації вихованців, які потребують корекції психофізичного розвитку, прямо пропорційна адекватному родинному ставленню до означених процесів. А наявні психофізичні порушення у дитини утруднюють реалізацію щодо засвоєння ними соціокультурного досвіду та формування міжособистісної комунікації. У контексті дослідження зазначимо, що досить часто спостерігається надмірне ставлення таких батьків до своїх дітей (жалість, опіка, турбота, роздратування і т.п.). Адже, як свідчить практика, у таких родинах спостерігається більш складний та специфічний процес виконання ними сімейних функцій, що, у першу чергу пов’язано з особливостями психофізичного розвитку дитини, із появою якої досить часто спостерігається зміна сімейного устрою та сімейних цінностей. Зокрема, зменшення можливості додаткового заробітку (для організації відповідних корекційно-реабілітаційних заходів з метою включення дитини у соціальне середовище та залучення до повноцінного життя та праці у межах її можливостей) через підвищену турботу до неї у зв’язку з наявним захворюванням, відчуття болю, провини, відчаю тощо. Тому родини, що виховують дітей з психофізичними порушеннями, потребують цілеспрямованої комплексної професійної психолого-педагогічної допомоги та суспільного сприяння.

За даними проведеного нами анкетування 39 % батьків, які виховують дошкільника із нормативним рівнем розвитку, висловили негативне ставлення, 36 % – позитивно ставляться до означеного процесу, а 25 % – взагалі відчувають байдуже ставлення до спільної взаємодії дітей із різним рівнем психофізичного розвитку.

 Цікавою, на наш погляд, є думка тих батьків, чиї діти здобувають освіту в умовах спеціального навчання. Зокрема, 73 % із них висловились за освіту своїх дітей у спеціальних ДНЗ, однак решта 27 % (а це понад чверть) за впровадження інклюзивної освіти, мотивуючи таке ставлення розміщенням таких закладів за місцем їхнього проживання.

Серед проблем і труднощів, які виникають у процесі адаптації вихованців із психофізичними порушеннями до дитячого колективу загальноосвітнього закладу, значна частка респондентів (понад 68 %) вказують на: негативне сприйняття їхніх дітей іншими вихованцями (емоційне відторгнення, насмішки, агресія, тощо), 85 % – неготовність (психологічну та професійну) вихователів до роботи з ними (зокрема, неврахування адміністрацією та педагогами потреб і можливостей дитини, відсутність бажання залучати їх у повсякденне життя ), 90 % – негативне ставлення до спілкування та спільної діяльності батьків, які виховують дітей із нормативним рівнем розвитку тощо.

Забезпечення особливих фізіологічних та навчальних потреб учнів у школі та класі. На жаль, не у всіх школах на цей час наявні пандуси для пересування дітей на інваліднім візку, площа туалетної кабінки не дозволяє ввійти туди одночасно дитині з особливими потребами та її асистенту. А якщо інклюзія стихійна, коли учень навчається без допомоги з боку? Так, деяким учням під час навчання потрібна спеціальна допомога у відвіданні туалету, прийому їжі. Як бути вчителеві, адже він у наших умовах один на всіх? Принаймні на початковому етапі. Чи гуманно постійно тримати при дитині з особливими потребами асистента? А якщо дитина з особливими потребами своєю поведінкою відволікає увагу учнів?

Особливі засоби для навчання. 42 % опитаних керівників ДНЗ вважають це вагомою проблемою впровадження інклюзії сьогодні. Як відомо, деяким дітям з особливими потребами потрібні особливі засоби для навчання. Почнемо з того, що у класі повинно вистачати місця для кожної дитини відповідно до діючих норм ДТСУ, а для дитини з особливими потребами ці норми повинні переглянутись. Як, скажімо, їй сидіти за партою з іншою дитиною, коли корекція її рухів вимагає більшої власної площі? Відомо, що в багатьох школах (і в школах нового типу) є класи, пристосовані для навчального процесу, де не вистачає площі, освітлення не відповідає нормам. Такі приміщення не придатні для інклюзивної освіти.

Зрозуміло, що з різних міркувань у класах, де впроваджується інклюзія, не може бути занадто багато учнів (а в багатьох школах, особливо міських, це явище типове). Проблему викликає і кабінетна система, коли учні повинні під час перерви переміститись із кабінету в кабінет, інколи перейти не тільки на інший поверх, а й в інший корпус, переодягнутись (для уроку праці чи фізкультури). Якщо здоровим дітям 10-хвилинної перерви було цілком достатньо, то для дитини з особливими потребами часу обмаль. Доведеться переглянути розклад занять, тривалість перерв у школі.

Для сліпих, як відомо, повинні бути книжки на особливих носіях. Для дітей з вадами психіки, мовлення, слуху, з відставанням в психо-емоційному розвитку важливим є оформлення книжки, насичення ілюстративним матеріалом. В умовах сучасної України, коли бібліотеки в загальноосвітній школі поповнюються недостатньо і майже зовсім не поповнюються з метою дозвіллєвого дитячого читання, а комп’ютерів у шкільному бібліотечно-інформаційному центрі не вистачає, забезпечити читання для дітей з особливими потребами вкрай важко.

Стає зрозумілим, що без покращення матеріально-технічної бази шкіл упроваджувати інклюзивну освіту неможливо.

Ліки у класі. У багатьох країнах світу точиться дискусія про доцільність видавати ліки хворій дитині під керівництвом учителя чи асистента. Адже учитель не є фахівцем, проте він несе відповідальність за стан здоров’я дитини, якщо з нею щось трапиться. Добре, якщо у школі є кваліфікована штатна медсестра. На практиці трапляються помилки й упущення щодо прийому ліків у школах.

Є й позитив, що позначає процес упровадження інклюзивної форми навчання у школах. Уже сьогодні відзначається спроба наповнити цю галузь педагогіки практичними розробками, які з’являються на сторінках фахових педагогічних видань, зокрема журналів «Дефектолог», «Дефектологія», проводяться соціологічні зрізи, захищаються наукові дослідження (Будяк Л.В. Організаційно-педагогічні умови інклюзивного навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку в загальноосвітній сільській школі), проводяться наукові семінари, конференції, «круглі» столи. Все це веде до накопичення знань та досвіду з проблеми, що у майбутньому дасть можливість пристосувати інклюзивну освіту до наших умов. Але щоб упроваджувати інклюзивну освіту в умовах сучасної України, необхідно вирішити ряд нагальних завдань різного масштабу, серед яких виділяються групи як економічно-матеріального, так і духовного, гуманістичного плану, адже інклюзивна освіта веде за собою зміну не тільки усталеної шкільної системи, а й значно глибші процеси, пов’язані з культурою та ментальністю суспільства, що, як відомо, є процесом довготерміновим.

Висновки та перспективи. Організаційно-педагогічні умови інклюзивного навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку в загальноосвітній сільській школі), проводяться наукові семінари, конференції, «круглі» столи. Все це веде до накопичення знань та досвіду з проблеми, що у майбутньому дасть можливість пристосувати інклюзивну освіту до наших умов. Але щоб упроваджувати інклюзивну освіту в умовах сучасної України, необхідно вирішити ряд нагальних завдань різного масштабу, серед яких виділяються групи як економічно-матеріального, так і духовного, гуманістичного плану, адже інклюзивна освіта веде за собою зміну не тільки усталеної шкільної системи, а й значно глибші процеси, пов’язані з культурою та ментальністю суспільства, що, як відомо, є процесом довготерміновим.

Список використаних джерел та література

1. Артемова Ю. Інклюзивний підхід до навчання дітей із важкими вадами зору / Дефектолог. 2009. №9. С. 18–22.

2. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. К.: Либідь. 1997.

3. Колупаєва А. А. Навчання дітей з порушеннями зору в масових загальноосвітніх закладах / Дефектологія. 2011. №1. С. 13–17.

4. Концепція розвитку інклюзивної освіти / Дефектолог. 2010. №3. С.3–5.

5. Лорман Т.,Деппелер Дж., Харві Д. Інклюзивна освіта: Практичний посібник. К.:СПДФО Парашин І. С. 2010.

6. Миронова С., Завальнюк О. Ставлення студентів і педагогів до проблем інклюзивної освіти дітей з порушеннями психофізичного розвитку / Дефектологія. 2011. №1. С.8–17.

7. Семиченко В. А. Психологія педагогічної діяльності: Навчальний посібник. К.:Вища школа. 2004.

8. Таранченко О. Тенденції сучасної освіти: роль педагога у створенні ефективної інклюзивної школи / Дефектологія. 2011. №1. С. 18–24.