Леся Мартинюк ЛЮДИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ЯК АКТИВНА ЧАСТИНА СУСПІЛЬСТВА. ІНКЛЮЗИВНА ОСВІТА У НАШОМУ СЬОГОДЕННІ

Леся Мартинюк

ЛЮДИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ЯК АКТИВНА ЧАСТИНА СУСПІЛЬСТВА. ІНКЛЮЗИВНА ОСВІТА У НАШОМУ СЬОГОДЕННІ

У статті узагальнено інформаційні джерела та дані з питань інклюзивної освіти в Україні. Виокремлено актуальні проблеми, що потребують осмислення й розв’язання з урахуванням потреб сучасного суспільства, розроблення дієвих механізмів з упровадження законодавчих, педагогічно-психологічних ініціатив як підґрунтя для успішного здійснення державної освітньої політики в сфері освіти дітей з порушенням психофізичного розвитку; підготовка кадрів для забезпечення якісної освіти дітей з особливими потребами.

Ключові слова: права людей з інвалідністю, навчання в колективі, діти з особливими потребами, інклюзивна освіта, доступність, міжнародний досвід, сучасні освітні заклади, інклюзія, персоналізована модель, робота психологів, інтеграція.

Інклюзія (похідне від англ. inclusion – включення) – є процесом збільшення ступеня участі всіх категорій громадян у суспільстві, у суспільному житті та насамперед, тих громадян, які мають певні вади фізичного (або розумового розвитку). Дане поняття відмінне від термінів «сегрегація» (відокремлення, ізоляція, дискримінація, що заборонено міжнародним законодавством). Інтеграція є кроком на шляху до інклюзії, бо інклюзія передбачає участь усіх зацікавлених сторін для отримання бажаного результату. Так, інклюзивне суспільство – це процес дійсного та всебічного включення людей з обмеженими можливостями не варто жаліти та вважати її обділеною долею. Вона є собою, в якої інший спосіб життя в рамках обставин, що виникли, та яка може бути цікава і корисна суспільству так, як і суспільство цій особі.

З метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти для дітей з інклюзією освітні заклади повинні адаптувати навчальні програми та плани, методи та форми навчання існуючих ресурсів, партнерство з громадою до індивідуальних освітніх потреб і різних стилів навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Питання міжнародного регулювання прав дітей-інвалідів окреслено в ухваленій у 1989 році Конвенції ООН про права дитини. У 1991 р. Україна приєдналася до країн, що ратифікували цю Конвенцію. Вона ґрунтується на визнанні прав усіх дітей, на пріоритеті загальнолюдських цінностей та гармонійному розвитку особистості, недискримінації дитини-інваліда за будь-якими ознаками. Так, у статті 2 наголошується, що наявність інвалідності у дитини є підставою для захисту від дискримінації, тобто визнається той факт, що проблема інвалідності входить у правозахисне поле. Втім, антидискримінаційний принцип не обмежує правову диференціацію дітей, оскільки він допускає надання спеціальної підтримки при здобутті освіти дітьми-інвалідами або додаткових заходів для найповнішого розкриття їхнього потенціалу. У статті 3 Конвенції ООН про права дитини наголошується, що «при будь-яких діях стосовно дітей, перш за все, мають враховуватися їхні інтереси», вочевидь, перш за все в інтересах дитини, зокрема дитини-інваліда, не бути ізольованими від свого оточення, від домівки та батьків. Стаття 12 – «... про право на увагу та серйозне ставлення» – забезпечує всіх дітей правом на участь у прийнятті рішень стосовно їхнього життя, оскільки право дітей-інвалідів бути почутим дає змогу з’ясувати дискримінаційне ставлення до них. У статті 23 Конвенції зазначається, що «Неповносправна в розумовому чи фізичному відношенні дитина повинна мати повноцінне і достойне життя в нормальних умовах, які сприяють зростанню впевненості в собі та забезпечують її участь у житті суспільства... Дитина-інвалід має право на особливий догляд, освіту, допомогу в тому, аби мати повноцінне і гідне життя в умовах, що забезпечують максимальну самостійність і соціальну інтеграцію».

Право всіх без винятку дітей на одержання освіти є ключовим положенням цієї Конвенції, оскільки освіта є самоцінною і визнається фундаментальним правом кожної людини. Освітнім правам дітей присвячена стаття 28, де зазначається, що «Держави визнають право дитини на освіту, з метою поступової реалізації цього права на основі надання рівних можливостей. Навчання осіб з порушеним розвитком в інтегрованих умовах передбачає, як зазначається у 6 пункті, формування відповідної освітньої політики, розробку науково-методичного та навчального забезпечення. У зверненні до всіх урядів наголошується, що пріоритетним з точки зору політики та бюджетних асигнувань має бути реформування системи освіти, яке б дало змогу охопити навчанням всіх дітей, незважаючи на індивідуальні відмінності та труднощі; законодавчо визнати принцип інклюзивної освіти, який полягає в тому, що всі діти перебувають у звичайних школах, за винятком тих випадків, коли не можна вчинити інакше; всіляко заохочувати обмін досвідом з країнами, що мають інклюзивну систему навчання; сприяти участі батьків, громад, громадських організацій осіб з неповносправністю в процесах планування та прийняття рішень, що стосуються задоволення спеціальних навчальних потреб; всіляко сприяти розробці стратегій діагностування та визначення особливих потреб у дітей, а також розробляти науково-методичні аспекти інклюзивного навчання; значну увагу варто приділити підготовці педагогів до роботи в системі інклюзивної освіти.

Особливої уваги потребують діти і молодь зі складними і комбінованими розумовими та фізичними вадами, вони мають здобувати освіту з урахуванням їхніх потенційних можливостей. Також важливо, як зазначається в Рамках дій, враховувати індивідуальні відмінності та особливості, зокрема, варто визнати значущість мови жестів в якості засобу комунікації між особами з порушеним слухом, мають бути передбачені відповідні заходи щодо забезпечення здобуття освіти національною мовою жестів. Враховуючи особливі потреби глухих у комунікації, можливо, здобуття освіти доцільно організовувати в спеціальних школах чи класах.

Ефективність впровадження інклюзивного навчання залежить від багатьох чинників, у першу чергу від досконалості нормативно-правової бази, інформаційної підтримки, наукового, навчально-методичного, кадрового, матеріально-технічного забезпечення освітньо-виховного процесу.

Першочерговим завданням при цьому є формування інклюзивного освітнього середовища для студентів з інвалідністю шляхом запровадження комплексної системи супроводу навчання, забезпечення архітектурної, інформаційної та соціальної безбар’єрності освітнього середовища, створення матеріально-технічної бази, адаптованої до потреб студентів, підвищення їхньої мобільності.

Потрібно пам’ятати, що інклюзивна вища освіта ґрунтується на ряді принципів:

-повага до прав та свобод людини;

-відкритість та гнучкість освіти, здатність оперативно реагувати на зміни та виклики;

-інноваційність, аналіз, пошук та впровадження кращих зразків інклюзивної політики та практики;

-формування толерантності та взаєморозуміння в освітньому середовищі, відсутність дискримінації;

-забезпечення архітектурної, інформаційної, освітньої та соціальної доступності освітнього середовища;

-дотримання стандартів якості освітніх послуг та науково-методичного забезпечення;

-узгодженість та скоординованість дій підрозділів та учасників освітнього процесу;

-безперервність та наступність інклюзивної освіти на всіх рівнях навчання: школа – коледж – університет – аспірантура – післядипломна та курсова освіта;

-індивідуалізація навчання та гармонійний розвиток особистості;

-залучення до суспільного життя, соціалізація, підготовка до працевлаштування.

Базуючись на результатах міжнародних досліджень, досвіді інклюзивного навчання у нашій державі, можна стверджувати, що таке навчання корисне не лише для дітей з особливими потребами, а й для їхніх однолітків, батьків. Інклюзивне навчання сприяє розвиткові емпатії, толерантності, об’єктивній оцінці власних можливостей, формуванню реалістичного світогляду. Такі колективи забезпечать можливості для здорових людей бережливо ставитися до потенціалу, дарованого їм природою, запобігати здійсненню деструктивних кроків (наркоманія, алкоголь тощо) через нерозуміння вартісності свого життєтворення; розкривати нетрадиційні шляхи особистісних досягнень в опануванні знань, умінь і навичок. Повсякденні контакти з особою з особливостями розвитку сприяють розширенню соціального досвіду, можливо, навіть світоглядних меж звичайних студентів. За умови правильно побудованої педагогічної ситуації цей досвід може стати підґрунтям справжнього особистісного зростання повносправних особистостей.

Метою дослідження є висвітлення впровадження інклюзивної освіти в нашій державі, проблеми даного питання, які є у сьогоденні та раціонального підходу для їх вирішення. В Україні доцільним є розроблення низки заходів, спрямованих на поширення інклюзивної освіти:

а) каскадні моделі професійного розвитку на основі підготовки тренерів (trainer-of-trainer);

б) налагодження контактів між студентами університетів і школами для проходження педагогічної практики в межах допрофесійної підготовки;

в) реорганізація спеціальних навчальних закладів у ресурсні центри для надання фахових консультацій і підтримки об’єднанням звичайних масових шкіл;

г) розвиток потенціалу батьків і залучення ресурсів громади;

д) залучення самих учнів до програм «рівний рівному»;

е) формування класів, в яких навчаються діти різних вікових груп і різних здібностей.

Одним із ключових факторів у впровадженні інклюзивного навчання є підготовка педагогічного персоналу. Програми цієї підготовки мають забезпечити позитивну орієнтацію педагогів стосовно фізичних і розумових вад, професійні вміння педагогів передбачають: належне оцінювання особливих потреб дітей, адаптацію змісту навчальних планів, використання допоміжних навчальних технологій, планування та реалізацію спільної діяльності різнопрофільних фахівців і батьків дітей з обмеженими можливостями здоров’я. Дедалі більше визнання набуває тенденція залучення до педагогічної діяльності в інклюзивному середовищі в якості рольової моделі осіб з фізичними вадами, оскільки вони можуть слугувати прикладом успішної особистісної реабілітації.

Незважаючи на значні відмінності в системах інтегративного підходу до навчання, виховання й розвитку дітей з особливими потребами різних країн, дослідники одностайні в розумінні інтеграції як процесу, що створює оптимальні умови для повноцінного спілкування учнів незалежно від рівня здоров’я. Основними принципами процесу освіти учнів «зі спеціальними потребами» є принципи децентралізації, нормалізації й інтеграції. Для всіх освітніх систем вирішальним питанням є вартість освіти, зокрема щодо створення освітніх закладів для всіх дітей, які повинні навчатися. Нерідко помилково вважається, що освіта потребує великих видатків, тоді як для того, щоб навчати дітей з неповною спроможністю необхідні лише незначні пристосування.

За даними Міністерства освіти в 2014 році в Україні налічувалось більше 160 тисяч дітей з особливостями психофізичного розвитку. Однак, на думку експертів, реальна кількість дітей із обмеженими можливостями за станом здоров’я в десятки разів більше. Це підтверджують дані обстежень ПМПК (психолого-медико-педагогічних консультацій), згідно з якими в 2010–2011 навчальному році було визнано такими, що мають вади психофізичного розвитку 1194,031 тис. дітей (15 % від загальної кількості). При цьому кількість встановлених випадків проблем психофізичного розвитку дітей зростає з кожним роком (на 12 % у 2010–2011 в порівнянні до 2010–2009 навчального року). Це говорить про те, що серйозно потрібно замислитись над питанням інклюзії. Для вирішення кадрових питань необхідно системно готувати науково-педагогічні кадри вищої школи до роботи в інклюзивному середовищі, підвищувати їхню кваліфікацію щодо запровадження особистісно-орієнтованих та інноваційних освітніх технологій, створення адаптованого навчально-методичного забезпечення. Необхідним завданням є забезпечення сприятливого психологічного мікроклімату в інклюзивному середовищі, толерантних взаємовідносин між всіма учасниками навчально-виховного процесу, що поступово приведе до реальних позитивних змін у ставленні суспільства до людей з інвалідністю, як до рівних.

Одним із ключових елементів цього процесу є створення умов для соціокультурної, духовної, творчої, фізичної та фізкультурно-спортивної реабілітації студентів з інвалідністю, розкриття їхніх здібностей, можливостей та талантів. Враховуючи низький рівень соціалізованості молоді з інвалідністю, доцільно залучати їхні родини до участі у навчально-виховному та соціально-реабілітаційному процесах, використовувати накопичений ними в середній школі досвід щодо необхідних технологій навчання.

Важливим завданням є надання допомоги випускникам з інвалідністю у працевлаштуванні, зокрема, шляхом ламання негативних стереотипів та проведення широкої роз’яснювальної роботи серед роботодавців, у засобах масової інформації, в системі служб зайнятості.

Завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками у дітей з особливими потребами поліпшується когнітивний, мовний, соціальний та емоційний розвиток. При цьому ровесники відіграють роль моделей для таких дітей. У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими однолітками й участі в громадському житті. Оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально, а не теоретично. Навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей. Водночас звичайні діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей, налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них. Вони навчаються співпраці, а також вмінню поводитися нестандартно, бути винахідливими і співчутливими.

У місті Бердичеві є декілька шкіл, які впровадили інклюзивну освіту. Звичайно, заздалегідь, до того, як діти з особливими потребами потраплять у новий колектив, директорами шкіл та психологами налагоджувався взаємозв’язок з батьками. Вивчались індивідуально різного роду проблеми дітей з інклюзією. Проходила тісна співпраця й адаптація усіх сторін освітньо-виховного процесу. Психологами проводилась робота, направлена на формування толерантності, чуйності, схильності до емпатії як педагогів, так і звичайних учнів. Варто зазначити, що при спілкуванні з керівниками, вчителями цих закладів, підбір педагогів для дітей з інклюзією здійснювався відповідно до психологічних потреб дітей, а також, враховуючи морально-психічні якості самих педагогів, темперамент, вміння знаходити вихід з будь-якої ситуації, а головне – бажання допомогти ближньому.

Звичайні діти також мають можливість показати потрібність та вміння бути корисними і значимими для дітей з особливими потребами. Наприклад, інтерактивна технологія колективно-групового навчання «навчаючи – учуся» є прийомом для успішної реалізації освітньої, а також виховної роботи на уроці, коли учневі, що більш-менш засвоїв тему, пропонується пояснити іншому. Відбувається навчання, де задіяні усі психічні процеси першого при передачі своїх знань наступному. Ця, на перший погляд, проста технологія допомагає ще раз перевірити засвоєння матеріалу та вміння співпраці в діалозі, емоційної взаємодії з простого учня з учнем з особливими потребами. До речі, коли відбувається цей процес, то учень, що пояснює, намагається це зробити так, щоб було зрозуміло, на «власній» мові. І виходить це досить успішно, якщо за найкраще пояснення (а це таке, коли інший розуміє і відтворює) пропонується висока оцінка обом. Тобто, зацікавлені усі сторони навчання. Відіграють велику роль в інклюзивному середовищі імітаційні методи навчання. Головне – адаптувати методи і техніки дидактичної роботи та індивідуалізувати і передбачити низку ролей і завдань, якими дитина з особливими навчальними потребами може оволодіти і брати участь в роботі «малих груп», або й цілого класу.

Персоналізована модель стосується відмінностей навчальних цілей, щоб дати можливість кожному розвити свій потенціал. Необхідно персоналізувати цілі, тому що кожен учень відрізняється у своїх і можливостях засвоєння. Індивідуалізація – поняття з дещо іншим відтінком. Індивідуалізація ж повинна стояти в центрі дидактичної діяльності. Навчальні персоналізація й індивідуалізація як процеси дозволяють конкретизувати модель планування, яка б була доступною і відкритою для досягнення більшості цілей, гнучкою в плані переходу від одного методу до іншого. Наприклад, якщо один не підійшов, то програма має можливість використати персоналізовані методи і необхідні засоби, які б підходили відповідно до ситуації суб’єкта.

Важливим чинником є також і те, що батьки повинні адекватно оцінювати можливості своєї дитини. Тому не зайвим буде нагадати психологам, що у деяких батьків є повне відторгнення, заперечення та неприйняття деяких вад дитини та проблеми в цілому. І тут фахівець повинен добре попрацювати із свідомістю дорослої особистості. Іноді бажання батьків віддати дитину у той чи інший заклад є егоцентричними, бо вони думають не про стан дитини, де їй буде комфортно психологічно. Тому потрібен конструктивний діалог про те, як індивідуалізувати і знайти роль і завдання, якими дитина з особливими потребами може оволодіти, не травмуючи себе. Основною складовою є те, щоб відбувався діалог між освітнім і медичними закладами, таким чином буде оптимізоване використання засобів і ресурсів для досягнення результату. Відтак, значущою важливістю є «безперервність» між навчальними постатями, які працюють в освітньому закладі і медичними місцевими службами, для забезпечення успіху в інтеграції.

Отже, реалізувавши дані завдання можна успішно впроваджувати, підняти рівень інклюзії та рівень участі у вирішенні труднощів посиливши психолого-педагогічно-виховні можливості.

Список використаних джерел та літератури

1. Конвенція про права інвалідів. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 61/106, прийнята на Шістдесят першій сесії ГА ООН 13 грудня 2006 року (неофіційний переклад). Вид. Представництва ООН в Україні, 2008. 40 с.

2. Постанова Кабінету Міністрів України №706 від 1 серпня 2012 р. Про затвердження Державної цільової програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до2020 року. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/706-2012-%D0%BF

3. Аргіропоулос Д. Болонський університет. Роль інтеграції у сфері інклюзивної освіти: досвід Італії с. 7. URL:

http://eprints.zu.edu.ua/26514/1/Inkluzuvna_osvita_2016.pdf

4. Балахонова О. В. Проблеми інклюзивної освіти в Україні с. 62 URL: http://eprints.zu.edu.ua/26514/1/Inkluzuvna_osvita_2016.pdf

5. Інклюзивні класи: як навчаються діти з особливими потребами. URL: https://promum.com.ua/pro-ekt/inklyuzivni-klasi-yak-navchayutsya-diti-z-osoblivimi-potrebami/

6. Бобрицька В. І. Актуальні проблеми інклюзивної освіти в Україні // Педагогічний процес: теорія і практика. 2015. Вип. 5-6. С. 7-11. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pptp_2015_5-6_3