Наталя
Шикирава
ЕМПАТІЯ У СТРУКТУРІ ПРОФЕСІЙНИХ ЯКОСТЕЙ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ
У
сучасній психології емпатія досліджується багатьма психологічними школами,
напрямками, які, насамперед, вивчають проблеми взаємодії між людьми в різних
сферах діяльності. Розвинена емпатія є важливою професійною якістю професій
типу «людина-людина», ключовим фактором професійної успішності практичних
психологів. В статті проаналізовано особливості взаємозв’язку між етапами
професійного становлення практичних психологів та рівнем емпатії.
Ключові
слова:
вчування, емпатія, практичний психолог, професійно важливі якості.
Розвинені професійні якості
професій типу «людина-людина» є запорукою успішного професіогенезу вчителів
(викладачів), лікарів, менеджерів, ріелторів, продавців, перукарів,
екскурсоводів, офіціантів. О. М. Кокун пише: «Професійно важливі
якості – це психологічні якості особистості, що визначають продуктивність
(продуктивність, якість, результативність тощо) діяльності. Вони
багатофункціональні і разом з тим кожна професія має свій ансамбль цих якостей»
[8, с. 21]. В. О. Толочек [13, с. 238], надає професійно
важливим якостям (ПВЯ) більш ширшого розуміння, зазначаючи, що до них
традиційно відносять широкий спектр різних якостей – від природних задатків до
професійних знань, одержуваних у процесі професійного навчання і
самопідготовки; зокрема, особистісні особливості (мотивація, спрямованість,
значеннєва сфера, характер), психофізіологічні особливості (темперамент,
особливості ВНД), особливості психічних процесів (пам’ять, увага, мислення,
уява), а у відношенні певних видів діяльності – навіть анатомо-морфологічні
характеристики людини.
Справедливо було б зазначити,
що професіограми практичних психологів нерідко містять полярні якості:
вимогливість та доброзичливість, емпатійність та директивність. Окрім того,
наявність різних форм професії (викладач, тренер, консультант, дослідник)
пред’являють різні вимоги до їх професійних якостей. Широта вимог до
професійних якостей практичного психолога зумовлена і різноплановістю напрямків
його роботи: просвітницький, корекційний, розвитковий, консультаційний. І
взагалі, саме поняття «професіоналізм» сучасного практичного психолога, на нашу
думку, має бути переосмислений та доповнений іншими трактуваннями.
Як показав здійснений
Н. А. Сургунд аналіз сучасної наукової літератури, до ПВЯ психолога
найчастіше відносять такі: гуманізм, домінування соціальної ергічності,
емоційна чутливість, соціальна зрілість, моральність, висока комунікативність,
толерантність, емпатійність, здатність до рефлексії, щирість, дружелюбність,
відкритість, активність, відповідальність, високі інтелектуальні показники,
професійне мислення, емоційна стійкість, витривалість, тактовність, високий
рівень розвитку показників уваги, достатній рівень професійної мотивації,
пластичність і динамічність мислення, багатий лексичний запас, збалансованість
та гармонійність рис особистості, конгруентність, відсутність хронічних
внутрішніх конфліктів, оптимізм, висока працездатність та дисциплінованість,
сталість і адекватність самооцінки, здатність до самовдосконалення,
самокритичність, високий рівень самопізнання та здатність до компенсації або
вдосконалення недоліків і слабких сторін своєї особистості, розвинуте почуття
власної гідності тощо [12, с. 9].
Н. І. Пов’якель ПВЯ
психолога розподілила на окремі блоки [10]:
- професійно важливі особистісні
риси і якості (адекватність і сталість самооцінки, сензитивність, емпатійність,
фрустраційна толерантність, відсутність хронічних внутрішніх особистісних
конфліктів, які обумовлюють проекції, психологічні захисти тощо);
- професійно важливі
соціально-когнітивні і комунікативні уміння (уміння слухати іншого, коректно
представляти власну думку, встановлювати соціальний контакт тощо);
- розвинуті професійно
важливі якості і властивості: уважність, спостережливість; гнучкість,
пластичність та динамічність мислення, здатність виділяти суттєве та
узагальнювати, прогнозувати реакції іншого; уміння рефлексувати щодо себе та
іншого, дій та станів тощо;
- необхідні психофізичні
властивості та психічні якості, що характеризують нервову систему як сталу,
міцну, стресостійку і водночас досить гнучку і пластичну;
- акторські, творчі та
організаторські здібності.
До професіограми психолога,
за Є. С. Романовою, окрім вищеназваних, також входять:
1) такі ПВЯ як гарний
розвиток образної і словесно-логічної пам’яті; гарний розвиток мнемічних
здібностей (довгострокова і короткочасна пам’ять); високий рівень розвитку
образного і логічного мислення;
2) такі особистісні якості як
високий ступінь особистої відповідальності; безоцінне ставлення до людей;
інтерес і повага до іншої людини; прагнення до самопізнання, саморозвитку;
оригінальність, спритність, різнобічність; допитливість і навченість.
Аналіз даних досліджень дає
нам можливість стверджувати, що емпатія посідає одне з найважливіших місць у
структурі професійних якостей практичних психологів. Вміння приєднатися до
клієнта, подивитися на проблему і ситуацію ніби зсередини, «очима клієнта»
необхідною професійною якістю психолога-консультанта
(П. П. Горностай).
Особливого значення набуває
вміння проникати та приймати світ іншої людини у діяльності практичного
психолога (Н. А. Сургунд, Н. І. Пов’якель,
Л. В. Мова, Є. С. Романова). П. П. Горностай
пише: «Безоціночність – одна з цілей на шляху змін клієнтом свого ставлення до
себе, і консультант повинен представляти собою еталон даної позиції» [4,
с. 71]. Дослідження емпатії в рамках психотерапії найбільш ширше
представлено в роботах К. Роджерса. Дуже важливим у розвитку теорії
емпатії, на наш погляд, було виділення К. Роджерсом трьох принципових
особливостей емпатійного процесу.
По-перше, дослідник вперше
вказав на емпатійне розуміння як важливу умову розвитку особистості у процесі
взаємодії між терапевтом та клієнтом. Він же стверджував, що вмілий терапевт
відчуває світ клієнта, як свій власний, не втрачаючи якості «ніби то», і втрачаючи
цю якість, ми маємо справу з ідентифікацією і терапевт не може об’єктивно
зрозуміти клієнта. Т. Мері, послідовник К. Роджерса, зауважував, що
саме завдяки емпатії психотерепевт може ввійти в емоційний світ іншої людини
так, ніби то він і є тією людиною, не втрачаючи якості «ніби то».
По-друге, наявність в емпатії
співпереживання, безумовного прийняття будь-яких переживань об’єкта, а не
просто позитивного ставлення, симпатизування об’єкту.
По-третє, емпатійний процес –
це процес динамічний, а не статистичний, який залежить і від професійної
підготовки терапевта і від готовності, зрілості клієнта. О. Б. Орлов
та М. А. Хазанова визначають емпатію як процес безоціночного
співпереживання терапевта реальним і актуальним переживанням клієнта,
наполягаючи на невтручанні в процес усвідомлення своїх почуттів того, кого
емпатують. С. Труакс, визначаючи провідним в емпатії комунікативний
компонент, стверджував, що головне завдання терапевта – передати клієнту
розуміння його переживань. Т. Киф у свою модель емпатійного процесу
включає етап точної передачі іншому відчуттів, які виникли у процесі вербальної
та невербальної комунікації.
Багато дослідників вказують
на те, що психотерапевт, проникаючи в світ клієнта, повинен турбуватися про те,
щоб клієнт не проникав в його світ. Тобто, психолог, будуючи емпатійний контакт
клієнтом, може відкривати свій особистий життєвий досвід, при цьому чітко
усвідомлюючи, для чого він це робить. Терапевт не повинен розкривати себе
повністю в емпатійному процесі, він просто знижує поріг захисту, щоб сприйняти
клієнта, намагаючись при цьому не допустити його в свою емоційну сферу. Такими
чином, емпатія розуміється дослідниками як захисна функція терапевта, для якого
клієнт є чужим, зовнішнім по відношенні до нього, але в той же час необхідним
для вияву своєї сутності.
У терапевтично-клієнських
відносинах емпатійний стосунок є найважливішим компонентом. Зміст емпатійного
стосунку прямо залежить від психологічної зрілості психотерапевта. Зрілий
терапевт пропонує ту форму емпатії, яка зрозуміла і підтримується клієнтом,
натомість молоді психотерапевти демонструють клієнту свою улюблену форму
емпатії.
Трактуючи явище емпатії з
психотерапевтичної точки зору, спираючись на висновки багатьох дослідників про
існування співчуття та співпереживання як форм емпатії, можна вважати, що при
співпереживанні, яке передбачає переживання почуттів клієнта як своїх власних,
психотерапевт співвідносить свій досвід з досвідом клієнта, в окремих випадках
обмірковує шляхи попередження такого розгортання подій у власному житті. При
співчутті психотерапевт переживає з приводу почуттів клієнта, не ідентифікуючи
їх з собою та власним досвідом. Звичайно, співчуття та співпереживання рідко
проявляються в «чистому» вигляді, як правило під час переживання співчуття може
проявлятися співпереживання, а під час співпереживання – співчуття. Проте можна
констатувати, що одна з форм емпатії все таки є домінуючою.
В аспекті вивчення емпатії як
ключової професійної якості практичного психолога важливо окреслити основні
підходи до періодизації професійного становлення фахівців. Варто зазначити, що
це завдання виявилось нелегким, оскільки більшість дослідників виходять з
різних засад, доповнюють один одного, окреслюють різні життєві періоди.
Найчастіше науковці описують етапи становлення фахівців розпочинаючи з моменту
професійного самовизначення, пошуку майбутньої професії:
- «Оптант» – стадія
підготовки до життя, до праці, свідомого і відповідального планування і вибору
професійного шляху. Оптація – це не стільки вказівка на вік, скільки на
ситуацію вибору професії (Є. О. Климов);
- «Аморфна оптація» –
професійна орієнтовані інтереси і схильності;
- «Оптація» – професійні
наміри, вибір шляху професійної освіти і професійної підготовки,
учбово-професійне самовизначення (Е. Ф. Зєєр);
- допрофесійного розвитку;
пошуку і вибору професії (Ю. П. Поваренков);
- професійне самовизначення;
вибір професії (В. А. Гупаловська).
По-різному дослідники
називають етап безпосередньої підготовки до професії:
- «адепт» – стадія
професійної підготовки (Є. О. Климов);
- професійна підготовка
(Е. Ф. Зєєр);
- професійного навчання
(Ю. П. Поваренков);
- професійна освіта
(В. А. Гупаловська).
Найбільш різні трактування
дослідників отримав етап входження в професію, професійного розвитку:
- «адаптант» – стадія
входження в професію після завершення професійного навчання;
- «інтернал» – стадія
входження в професію як повноцінного колеги, здатного стабільно працювати на
нормальному рівні (Є. О. Климов);
- професійна адаптація –
освоєння нової соціальної ролі, досвіду самостійного виконання професійної
діяльності, професійно важливі якості;
- первинна професіоналізація
– професійна позиція, інтегративні професійно значимі констеляції,
індивідуальний стиль діяльності, кваліфікована праця (Е. Ф. Зєєр);
- самостійної професійної
діяльності (Ю. П. Поваренков);
- професійний розвиток:
професійна адаптація; апробація теоретичних знань у практичній діяльності;
професійне самовдосконалення, підвищення кваліфікації
(В. А. Гупаловська);
- входження в діяльність –
учень освоює діяльність по інструкції, не маючи власного досвіду; система
професійних здібностей ще не сформована, провідною професійно важливою якістю
(ПВЯ) є довгострокова пам’ять;
- первинна професіоналізація
– по мірі надбання індивідуального досвіду відбувається розвиток провідних ПВЯ
першого етапу;
- стабілізація – професійні
здібності, що відповідають за прийом і переробку інформації, виступають на
перший план, у той час як частина професійних здібностей випадає зі структур
ПВЯ; при цьому дані якості в кількісному плані можуть залишатися на високому
рівні; на цьому рівні діяльність починає реалізовуватися в індивідуальному
способі її виконання; суб’єкт звертає більше уваги на прогнозування і
планування діяльності щодо її виконавчої частини (В. О. Орел);
- адаптація до професії;
самоактуалізація в професії – пристосування людини до професії; гармонізація з
професією – людина легко виконує завдання за засвоєними технологіями, працює як
би «граючи» (А. К. Маркова);
Різні погляди існують щодо
назви та трактування і етапу майстерності у професії:
– «майстер» – стадія, коли
працівник помітно виділяється на загальному тлі; «авторитет» – стадія, яка
означає, що працівник став «кращим серед майстрів»; «наставник» – стадія, яка
характеризує вищий рівень роботи будь-якого фахівця; працівник, здатний
передати кращий свій досвід (Є.О. Климов);
– вторинна професіоналізація
– професійний менталітет, ідентифікація з професійним співтовариством,
професійна мобільність, корпоративність, гнучкий стиль діяльності,
висококваліфікована діяльність;
– професійна майстерність –
творча професійна діяльність, рухливі інтегративні психологічні новотвори,
самопроектування своєї діяльності і кар’єри, вершина (акме) професійного
розвитку (Е. Ф. Зєєр);
– післяпрофесійного розвитку
(Ю.П. Поваренков);
– професійне становлення:
підвищення рівня професіоналізму, набуття професійного авторитету, досягнення
активності, самостійності, творчого підходу у професійній діяльності
(В. А. Гупаловська);
– вторинна професіоналізація
– відбувається зміна професійно важливих якостей, які заснованій на особистому
досвіді (В. О. Орел);
– етап творчого
самовизначення себе як особистості – прагнення реалізувати свою головну життєву
ідею (А. К. Маркова).
Аналіз робіт дослідників
свідчить про те, що більшість з них обстоювали прогресивний тип розвитку
професійного становлення.
Аналіз досліджень
особливостей професійного становлення практичних психологів
(Т. А. Вілюжаніна, Н. А. Сургунд, Н. І. Пов҆якель, Л. В. Мова)
вказує, що більшість науковців досліджували етап підготовки до професійного
життя, студентський період. Натомість модель діяльності практичного психолога,
його важливі професійні якості розпочинаючи з періоду адаптації до професійного
розквіту, характеристики його професіоналізму недостатньо вивчені.
Більшість дослідників
вважають розвинену емпатію однією з визначальних умов успішного професіогенезу
практичних психологів, (Є. С. Романова).
На сучасному етапі розвитку
психології не можна визначити загальноприйняту модель емпатії, не дивлячись на
розмаїття дослідження даного явища. Теоретичні дефініції емпатії визначаються
як різноманітні та залежні від методологічних підходів дослідників.
Найбільший вклад у питанні
розуміння феномену емпатії серед науковців радянського простору зробила
Т. Гаврилова. Саме її ґрунтовний аналіз зарубіжних досліджень емпатії в
історичному спектрі [3] актуалізували інтерес до цього феномену, зумовили низку
теоретичних та емпіричних досліджень. Дослідниця стверджує, що у давньогрецькій
і європейській філософії був вживаний термін «симпатія», що дослівно
перекладається «відчувати з кимось, співчувати». Г. Спенсер тлумачив
симпатію як здатність співчувати людям, бути зацікавленим у їхньому житті.
Характер виявлення симпатії поступово ускладнюється, що є наслідком ускладнення
психічного розвитку людини. А. Шопенгауер вважав, що симпатія – вроджена
властивість людини і саме людині властиво співчувати всьому живому. У процесі
співчуття людина найближче наближається до іншої людини, подекуди втрачаючи
відчуття відмінності між собою та кимось іншим. А. Сміт доводив, що
завдяки уяві людина може відчувати те, що відчувають інші, причому сам акт
симпатії може відбутися лише при спогляданні відчуттів інших людей.
М. Шелер вважав, що симпатія спрямована на пізнання людини як найвищої
цінності. Філософ розробив класифікацію форм симпатії: від нижчих
(наслідування, чуття) рівнів до вищих (злиття з об’єктом симпатії,
ідентифікація з його переживанням, участь у переживанні іншої людини з
паралельним збереженням власних почуттів суб’єкта). Т. Рібо розрізняє три
рівні емпатії: нижчий рівень – синергія, середній рівень – синестезія, вищий
рівень – інтелектуальна емпатія. Т. Рібо також доводив думку про розвиток
симпатії від елементарних до найвищих форм та виділив три головні стадії її
динаміки: фізіологічну (узгодження рухових прагнень), психологічну (узгодженням
почуттів), інтелектуальну (результат спільності уявлень чи ідей, пов’язаних з
почуттями чи рухами). Послідовником його ідей був В. Штерн, який вважав,
що вже з раннього віку дитина схильна до альтруїстичної поведінки та може
ототожнювати себе з об’єктом симпатії.
Як свідчать дані
Т. Гаврилової [3], зарубіжними дослідниками емпатії були виявлені дві її
найважливіші функції: 1) емпатія є детермінантою поведінки, вона пов’язана з
альтруїзмом (Т. Ліппс, Е. Рібо); 2) емпатія – це специфічна емоційна
форма пізнання, об’єктом якої є людина (К. Роджерс, М. Шелер).
Вперше поняття «емпатії» ввів
Т. Ліппс, розглядаючи емпатію як специфічний вид пізнання суті предмета
або об’єкта. Він же доводив, що механізмом емпатії є проекція, суб’єкт емпатує
об’єкту, проектуючи в нього своє «Я». Вчування в іншу людину має на меті знайти
відображення своїх почуттів. І сам акт співчуття іншим, за словами вченого, по
суті нагадує співчуття собі, оскільки наповнений власними переживаннями. Термін
«емпатія» став широковживаним завдяки працям Е. Тітченера, який синтезував
теорії вчування Е. Кліффорда та Т. Ліппса.
В сучасній українській та
російській психології намітилися два підходи у поглядах на емпатію. З позицій
першого підходу, емпатія розглядається як процес або стан (О. Сопіков,
І. Юсупов, Т. Райк [5]); для другого підходу характерним є уявлення
про цей феномен як про здатність чи стійку властивість особистості
(М. Муканов, В. Лабунська, О. Саннікова [5]).
У межах другого підходу як вітчизняні,
так і зарубіжні дослідники трактують феномен емпатії переважно у трьох
аспектах: когнітивному (інтелектуальний процес пізнання іншої людини через
пізнання її особистісних якостей), афективному або емоційному (емоційний стан
здатності співпереживання іншій особі) та дієвому або поведінковому (активна
взаємодія та сприяння іншим особам).
Л. П. Журавльова
[5] виділяє п’ять основних тенденцій у розумінні феноменології емпатії,
виділяючи, окрім зазначених, трактування емпатії як складного афективно-когнітивного
процесу; взаємодію емоційних, когнітивних та конативних компонентів та цілісне
утворення когнітивних, емоційних і моторних компонентів (синергетичний рівень
розвитку емпатії).
Як когнітивний процес емпатія
трактується у роботах С. Аша, В. Бойка, А. Валлона,
Дж. Міда, Ф. Олпорта та ін. Так, емпатія розглядається як:
- спроможність прийняти роль
іншої людини, акцентуючи увагу на розумінні через уявне перетворення,
інтроекцію, прийняття точки відліку іншої людини (Дж. Мід);
- інтуїтивне пізнання емоційного
стану іншої особистості (А. Ковальов, Т. Шибутані);
- здатність суб’єкта
передавати розуміння переживань об’єкта, його внутрішньої ситуації
(С. Труакс);
- здатність відстежувати та
описувати внутрішній світ об’єкта в зрозумілих для нього словах (С. Деніш,
Н. Каган);
- сприйняття, оцінка,
пізнання суб’єктом об’єкта через зовнішні характеристики (А. Бодальов).
Про емпатію як емоційний
процес йдеться у роботах В. Бойко, Л. Божович, Т. Гаврилової,
Т. Пашукової, Т. Коннікової, Л. Журавльової.
Так, дослідники визначали
емпатію як:
- емоційний стан, який
виникає у суб’єкта, який споглядає переживання іншої людини (Т. Пашукова);
- як здатність суб’єкта
долучитися до емоційного життя об’єкта, розділити його емоційний стан
(Т. Гаврилова, О. Кайріс, А. Рудницька, Л. Стрєлков,
О. Фєніна);
- складна психологічна
система забезпечення «Я – Ти зв’язку» (Л .Журавльова);
- форму емоційно-інтуїтивного
відображення іншої людини (В. Бойко);
- різновид егоїстичної та
альтруїстичної поведінки (Л. Божович, Т. Коннікова);
Прихильники діяльнісного
підхіду у трактуванні суті емпатії, визначали даний феномен як:
- здатність індивіда до
адекватної інтерпретації поведінки іншої людини (В. Лабунська,
Д. Річардсон, А. Макеєва);
- як мотив альтруїстичної,
підтримуючої поведінки, спрямований на надання допомоги (Є. Ільїн,
В. Колпачников, М. Яницький);
- визначальний у гармонізації
міжособистісних стосунків (В. Абраменкова, В. Агеєв,
Ю. Гіпенрейтер).
- важливий компонент у
спілкуванні, який сприяє збалансованості міжособистісних стосунків, робить
поведінку соціально обумовленою (С. Максименко).
Дані дослідження дали нам
можливість спрогнозувати особливості розвитку емпатії відповідно до стадій
професійного розвитку у контексті професії «практичний психолог» (табл. 1).
Більшість дослідників
емпатійних явищ виділяють співпереживання і співчуття, як основні форми
емпатії, співпереживання, як переживання суб’єктом тотожних почуттів об’єкта та
співчуття, як переживання суб’єктом інших почуттів з приводу почуттів суб’єкта.
Л. П. Журавльова вирізняє нижчу (натуральну) форму емпатії та вищі
форми її розвитку (особистісно-смислову, трансфінітну). Особистісно-смислова
емпатія піддається довільній регуляції та розвивається у процесі соціалізації
[5]. Трансфінітна емпатія проявляється у формі надвчування, альтруїзму.
Таблиця
1
Стадії розвитку людини як суб’єкта праці за
Є. О. Климовим
|
Феномен емпатії (аспекти)
|
Рівень розвитку емпатії у професії «практичний
психолог»
|
«Оптант» – стадія підготовки до життя, до праці,
свідомого і відповідального планування і вибору професійного шляху
|
Когнітивний (інтелектуальний процес пізнання іншої
людини через пізнання її особистісних якостей)
|
Нижчий (фізіологічний) рівень емпатії, обумовлюється
біологічними чинниками. Механізми: емоційне зараження, інстинкти
(П. О. Кропоткін називає їх інстинктами спілкування та взаємодопомоги)
проявляється у формі співпереживання, сприяння
|
«Адепт» – стадія професійної підготовки, яку проходить
більшість випускників шкіл
|
Афективний або емоційний (емоційний стан здатності
співпереживання іншій особі)
|
|
«Адаптант» – стадія входження в професію після
завершення професійного навчання (продовжується від декількох місяців до 2–3
років)
|
Дієвий або поведінковий (активна взаємодія та сприяння
іншим особам)
|
Особистісно-смислова емпатія перемикання з власних
емоцій на емоції об’єкта (Л. П. Журавльова). Механізми: рефлексія,
децентрація
|
«Інтернал» – стадія входження в професію як
повноцінного колеги, здатного стабільно працювати на нормальному рівні
|
Складний афективно-когнітивний процес
|
|
«Майстер» – стадія, коли працівник помітно виділяється
на загальному тлі (про нього можна сказати: «кращий» серед «гарних»)
|
Взаємодія емоційних, когнітивних та конативних
компонентів
|
Трансфінітна емпатія полягає у взаємопроникності
суб’єкта та об’єкта, злиття «я» і «ти». Механізми: ідентифікація, рефлексія,
проявляється у формі надвчування (єдність «я» і «ти»), альтруїзм,
безкорисливе сприяння
|
«Авторитет» – стадія, яка означає, що працівник став
«кращим серед майстрів». «Наставник» – стадія, яка характеризує вищий рівень
роботи будь-якого фахівця
|
Цілісне утворення когнітивних, емоційних і моторних
компонентів (синергетичний рівень розвитку емпатії)
|
Інклюзивна освіта ставить
нові вимоги до професійних якостей практичних психологів. Успішні емпатійні
взаємовідносини з учасниками освітнього процесу – учнями, батьками, педагогами
сприяють позитивній адаптації та прийняттю у колективі ровесників дітей з
особливими освітніми потребами. Важливим аспектом роботи практичного психолога
з дітьми, які навчаються на інклюзивній формі навчання є добровільність,
бажання спробувати себе, а не примус, бажання будь-що відповідати соціальним
очікуванням.
Підсумовуючи,
варто закцентувати увагу на тому, що на пізніх стадіях професійного становлення
у практичного психолога замість готовності співчувати, допомагати будь-якою
ціною, з’являється так званий рівень «адекватної» емпатії, готовність розділити
відповідальність за консультативний процес, допомагати іншим «не на шкоду
собі». Оскільки, емпатійний процес, як зазначає Л. П. Журавльова [5]
може обірватися на будь-якій стадії, надзвичайно важливо для практичного
психолога вміти об’єктивно оцінити реальність, адекватно зреагувати на виклик,
та запропонувати відповідний рівень емпатії.
Список використаних джерел та літератури
1.
Бреслав Г. М. Эмоциональные особенности формирования личности в детстве: Норма
и отклонения. М.: Педагогика, 1990. 186 с.
2.
Вілюжаніна Т. А. Динаміка ціннісно-смислової сфери особистості в процесі
професійного становлення майбутніх психологів: Автореф. дис... канд. психол.
наук: 19.00.07 / Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України. К, 2006.
22 с.
3.
Гаврилова Т. П. Понятие эмпатии в зарубежной психологии (Исторический обзор и
современные проблемы) // Вопросы психологии. 1975. № 2. С. 147–158.
4.
Горностай П. П. Консультивная психология: Теория и практика проблемного
подхода. Киев: Ника-Центр, 2018. 400 с.
5.
Журавльова Л. П. Психологія емпатії: Монографія. Житомир: Вид-во ЖДУ ім.Івана
Франка, 2007. 328 с.
6.
Зеер Э. Ф. Психология профессий: Учебн. пособие. 3–е изд., перераб. И доп. М.:
Академический Проект. Фонд «Мир», 2005. 336 с.
7.
Климов Е. А. Как выбирать профессию. М.: Просвещение, 1990. 159 с.
8.
Кокун О. М. Психологія професійного становлення сучасного фахівця: Монографія.
К.: ДП «Інформ.-аналіт. агенство», 2012. 200 с.
9.
Мова Л. В. Психологічні особливості забезпечення особистісної самореалізації майбутніх
психологів у процесі фахової підготовки: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07 /
Національний педагогічний
ун-т ім. М .П. Драгоманова. К., 2003. 20 с.
10.
Пов’якель Н. І. Професійна рефлексія психолога-практика // Практична психологія та соціальна робота.
1998. № 6–7. С. 3–6.
11.
Романова Е. С. 99 популярных профессий. Психологический анализ и профессиограммы. 2-е изд. СПб.:
Питер, 2007. 464 с.
12.
Сургунд Н. А. Психодіагностика професійної придатності майбутнього практичного психолога: Автореф.
дис... канд. психол. наук: 19.00.07 / Інститут педагогіки і психології професійної освіти
АПН України. К, 2004.
22 с.
13.
Толочек В. А. Современная психология труда: Учебн. пособие. СПб.: Питер, 2005. 479 с.
Коментарі
Дописати коментар